Знову ж таки не маючи вибору, Люк почав швидко вдихати і видихати, але не встиг він подумки порахувати до тридцяти, як пальці Зіка вчепилися йому у волосся і заштовхали під воду.
Люк розплющив очі і втупив погляд у білу стінку резервуара. У кількох місцях фарба була обдряпана — мабуть, нігтями інших дітей, яких піддали цій тортурі, розрахованій лише на «рожевих». І навіщо? Цілком очевидно. Бо Гендрікс і Еванс вважали, що діапазон паранормальних здібностей можна поглибити, а «рожевими» можна пожертвувати.
«Поглибити, пожертвувати, — подумалося Люку. — Погребти, пожерти. Тихо, тихо, тихо».
І хоч він щосили старався досягти «дзену», легені зрештою почали вимагати повітря. Стан «дзену», який від самого початку не дуже вдався, урвався в той момент, коли Люк подумав, що як це занурення переживе, то далі йому світять дві хвилини п’ятнадцять секунд, потім дві тридцять, потім…
Люк замолотив руками і ногами. Зік його не пускав. Люк упер ноги в дно і відштовхнувся, майже виринув, але Зік скористався другою рукою і знову його потопив. Цятки повернулися, замиготіли перед очима, то набігали, то відступали, потім знов линули до Люка. Завихрували, мов несамовита карусель. «Вогники Штазі, — подумав Люк. — Я потону, дивлячись на…»
Зік витягнув його за волосся на поверхню. Біла сорочка геть змокла. Він незмигно подивився Люку в очі.
— Я тебе ще раз занурю, Люку. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз. Занурюватиму, доки ти не потонеш, тоді ми зробимо тобі штучне дихання і знов потопимо, потім знов приведемо до тями. Останній шанс: яке число я загадав?
— Не… — Люк вивергнув воду, — знаю!
Незмигний погляд Зіка тривав секунд п’ять. Люк дивився йому просто в очі, хоч у самого сльози текли рікою. Тоді Зік мовив:
— У сраку цей бак, і тебе теж у сраку, соколику. Дейве, висуши його і відправ назад. Не хочу більше дивитися на його блядське личко.
Він пішов, грюкнувши дверима.
Люк виборсався з резервуара, захитався, мало не впав. Дейв його підхопив, а тоді подав рушник. Люк витерся насухо і якомога швидше натягнув на себе одяг. Йому хотілося опинитися чимдалі від цього чоловіка і цього місця, але навіть попри смертельну втому, цікавість нікуди не ділася.
— Чому це так важливо? Чому так важливо, якщо ми тут зовсім не для цього?
— Звідки тобі знати, для чого ви тут? — спитав Дейв.
— Бо я не дурний, ось звідки.
— Стули-но пельку, Люку, — сказав Дейв. — Ти мені подобаєшся, але це не значить, що мені подобається ще й слухати, як ти язиком мелеш.
— Для чого б не були ці цятки, вони ніяк не допоможуть вам дізнатися, чи додалося мені до телекінезу ще й ТП. Що ж ви робите, люди? Ви хоч знає…
Дейв ляснув його по обличчю, зарядив такого доброго ляща, що збив Люка з ніг. Вода, яка зібралася в калюжі на підлозі, промочила йому джинси на сідницях.
— Я тут не для того, щоб відповідати на твої питання. — Дейв нахилився до Люка. — Ми знаємо, що робимо, розумнику такий! Ми точно знаємо, що робимо! — І вже піднімаючи Люка, додав: — У нас тут минулого року був малий, який три з половиною хвилини протримався. Противний, мов скалка в дупі, та яйця мав залізні!
Ейвері зайшов до Люка в кімнату, бо непокоївся, але Елліс попросив його піти. Йому хотілося побути на самоті.
— Кепсько було, так? — спитав Ейвері. — Бак. Співчуваю, Люку.
— Дякую. А тепер іди. Потім поговоримо.
— Окей.
Ейвері пішов, завбачливо причинивши за собою двері. Люк лежав на спині і намагався не думати про ті нескінченні хвилини, проведені під водою, але не думати не міг. Він усе чекав, що знову з’являться ті вогники, знову гасатимуть і стрибатимуть перед очима, знову колуватимуть і літатимуть запаморочливими вихорами. А коли вони так і не з’явились, Люк почав заспокоюватися. Одна думка перебивала всі інші — навіть страх того, що цятки можуть повернутись… і лишитися назавжди.
«Забиратися. Треба звідси забиратися. Якщо не вийде втекти, то треба померти ще до того, як мене переведуть у Задню половину і заберуть усе до останку».
Найкусючіша комашня пішла слідом за червнем, тож лікар Гендрікс зустрівся із Зіком Йонідісом перед адміністративною будівлею, де в тіні дуба стояла лавка. Поруч також був флагшток, і зірчасто-смугастий прапор ліниво тріпотів під легеньким літнім вітерцем. Лікар Гендрікс поклав на коліна теку зі справою Люка.
— Ти певен? — мовив він до Зіка.
— Абсолютно. Я занурював цього малого покидька разів п’ять чи шість, щоразу на п’ятнадцять секунд довше, як ви й казали. Якби він умів читати думки, то зізнався б, і до бабки не ходи. Навіть «морські котики» такої срані не витримають, не кажучи вже про малого, в якого і шести волосин на яйцях не набереться.