— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — Біс біду перебуде: одна мине — десять буде.
А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.
Коли виводять мого чоловіка… Боже мій, світе мій! Серце в мене замерло; а він веселий, як на великдень…
XLIII
Зосталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та довіку не забуду!
Зараз мого чоловіка приручили дядькові, москалеві істньому[18], ізучатись військової науки. Дядько був станом високий, очі чорні; волосся і вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
От ми йому кланяємось, а він нічого; тільки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокіп гроші:
— Вибачайте, дядьку, що мало: кріпак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув:
— Ходім!
— Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! — каже мені Прокіп.
Та й пішли. Ходимо улицями і заулками, гуляємо собі, а він питає:
— А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?
Та й сміється, заглядаючи мені в вічі.
Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило моє серденько, а й я всміхнулась і ніби чогось раділа.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звідки? Продати нічого. Я поїхала — нічого не взяла. Та й не великі скарби були там у мене: кілька сорочок, та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того мені було тоді, щоб те забирати, а послі вже пані не оддала. От я й надумала собі: «Піду я поденно робити!» Порадились із Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповістили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.
— Добре, — каже, — будуть гроші, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й підожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.
XLIV
Хазяйка наша була удовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рід їх звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі. Зітхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона сліз вилила: як, було, сидимо з чоловіком укупці та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькі, ось ми і хороші — нівроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!
А вона його боялась дуже, що такий він: ані до його заговорити, ані його спитати.
— Що се за чоловік у світі! — каже, було, стара. — Який же він грізний та неласкавий — нехай бог боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь додому.
Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько:
— Чи добре натомилась, Усте?
XLV
От якось сидимо ввечері: москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі; коли у двері хтось — стук-стук; а далі: — Здорові були! — гукнуло щось за дверима.
Се ж Назар!
Увійшов і стоїть перед нами, стелю підпираючи: люлька в зубах; і сивизна, ти б казав, у густі кучері поховалась.
— Хазяйці і всім нехай бог помагає!
— Спасибі! Милості вашої просимо! — вітає його стара.
— Звідки се ти взявся, Назаре? — питає Прокіп. — От наче з землі вийшов!
— Я звідти, — каже, — звідки добрі люди мандрівки виглядають.
Дядько поворушивсь, — поглядає на двері.
— А чого се крутишся, пане москалю? Однії віри, — не цурайся.
Дядько все дивиться на вікна, на двері.
— Овва, який же баский! Чи не вітра в полі хочеш піймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй — не піймаєш. А лучче дай мені люльки запалити… Як же вам ведеться тут? — питає нас. — Почому в місті молодиці моторні та гарні? — моргає на мене.
— А в вас там як? — питаю в його.
— Як?! На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
— Ох, мені лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.
Дядько тільки вуса покрутнув.
— А стара? — питаю.
— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам.
Питаю за себе, що там пані казала.
— Еге! Було за вас обох панові на горішки: «Через твій, — каже, — розпуск двох робітників утеряли! Хто ж дурнем зостався?» — се все пані; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав із-за пазухи пляшку горілки і поставив на столі.