— Вип’ємо, — каже, — по повній, бо наш вік недовгий!.. Бувайте здорові, в кого чорні брови!
А дядько:
— Що се, — каже, — за горілка? Лучче води напитись, як такої горілки!
— Коли хто схоче, то нап’ється й води, — озвавсь Назар.
— Горілочка, здається, добра, — каже хазяйка.
— Бодай тому шинкареві таке життя добре! — одгримнувсь дядько. А проте випив іще, іще й іще. Вип’є і сплюне, налає і знов вип’є.
Стара дивується та головою хитає, а далі вже не стерпіла:
— Що ж ви так її гудите?
— Не твоє діло, бабо! — гукнув дядько. — Для приятелів п’ємо всяку.
— Та на здоров’ячко ж!
— Знайте нашу московську добрість! — додав Назар.
Вечеряємо, говоримо; а дядько п’є та й п’є, та й п’є. Зблід на лиці й на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком та й каже:
— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці… Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вік звікуєш під палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем’я, без привіту, без совіту, — на всіх розкошах!
А стара тоді до його:
— А де ж ваш рід, дядечку? Звідки ви самі?
— З кантоністів[19]! — одказав похмуро москаль. — З тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав і не знаю.
— А матуся ваша?
— Казав: не знаю!.. Чого дурно розпитувати?
— Отакеньки і я тепер безрідна! — каже хазяйка хлипаючи.
— Іще й вона між люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти й ніде зостатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа… Степовик! — мовляв (до Назара)… — Так, брате! Мене з степів узято… Ну, і славні, мабуть, тії степи були!.. Дай, бабо, горілки! Вип’ємо до дна, бо на дні молодії дні!
А в самого сльози котяться-котяться. І сміється він разом, і горілку п’є… Далі вже як упав на лаву, так і заснув.
— Ну, по сій же мові та будьмо здорові! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Приніс я тобі грошенят крихту: п’ять карбованців. Поживай здоров!
— Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути.
— Гай-га! Аби живі були! Се не панські гроші — братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на півроку; з собаками не піймають.
Та й пішов, попрощавшись. Тільки його й бачили.
XLVI
Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, — нікого не боюся; робитиму чи ні, — ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.
Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход!
— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вільні.
— Так, так! — кажу, — так, мій голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку на вздвір’ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.
— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.
— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!
— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла… тут і вмру, моя дитино.
— Та до смерті терпітимете?
— І терпітиму, пташко.
Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє промінясте сонечко…
XLVII
Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.
— Не суши себе слізьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров’ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв’язані руки мої. «Це лихо дочасне, не вічне!» — думаю.