Інтеліґент-підліток
Освіта
Інтеліґентові років чотирнадцять. Страшенно поспішаючи, він роздягається в гімназіяльній «роздягалці». Людей немає, і всю роздягалку завішано гімназичними шинелями. Одною рукою вхопивши книжки, а другою на бігу поправляючи блюзу, Інтеліґент прожогом вискакує з роздягалки.
В клясу входить учитель у віцмундирі. Ще не старий, років під сорок, але лисий і наскрізь просушений. Висохло, здається, все, крім єхидства.
Молитва перед навчанням, після чого хором: «Спаси, Господи, люди твоя»…
Що б там не говорили, але є щось побожне, щось, що розм’якшує душу, в цім спільнім звертанні до вищої істоти навчителя і дітей, що їх він навчає, що їхні юні, жадібні душі його закликано освітлювати світлом пізнання світу… От іменно щось таке, що розм’якшує душу…
Інтеліґент стрімголов летить по коридорах. В клясі закінчено молитву. Вчитель почав перекличку. Потроху відчиняються двері. Обережно на пальцях входить Інтеліґент. Тривожний погляд на катедру.
Вчитель начебто не бачить. Продовжує перекличку. Дійшов до прізвища Інтеліґента…
Інтеліґент обзивається…
Вчитель витримує ролю. Наче не чує. Ще раз гукає, оглядає клясу…
Інтеліґент обзивається знову, голосніше…
Вчитель розводить руками: «немає, мовляв, так і запишемо»… Схиляється до «журналу».
Інтеліґент кричить – він є!..
Вчитель повертається до дверей. На обличчі добре зроблене здивування й щира насолода. Вчитель сходить з катедри і йде до Інтеліґента.
…Поганий ґрим дав режисер цьому акторові, зробивши з нього людину, що в неї все, крім єхидности, висохло. Це не зовсім так… (Знов таки ж і розм’якшення душі!)… Вчитель – перш за все – весела, жартівлива людина як ви побачите зараз самі. Подивіться також на обличчя гімназистів, – ряди дитячих лиць, що хихикають з угодливости, регочуться з простоти душевної й похмиляються із злорадства. Їм весело, а веселитися – це так властиво прекрасній юності…
Вчитель майстерно розігрує сценку цілковитого співчуття до нещасного, що спізнився. Щохвилини поглядає на веселу клясу, заохочуючи стежити уважно за спектаклем.
Інтеліґент, плутаючись, збиваючись, починає з’ясовувати причину запізнення.
Оповідання Інтеліґента
Інтеліґент спокійно йде вулицею. Його наздоганяє мати. У матері перев’язано: голову, руки й ноги. Мати посилає інтеліґента в протилежний бік.
Вчитель із співчуттям підтакує і з співчуттям хитає головою, поглядаючи щохвилини на веселу клясу.
Інтеліґент вбігає до аптеки. Йому дають пляшку з ліками. Пляшка велика й важка… На вулиці якийсь вуличний хлопець шпурляє в пляшку камінця. Пляшку розбито.
Вчитель із співчуттям підтакує, із співчуттям хитає головою й сплескує руками.
Інтеліґент знову в аптеці… Знову на вулиці… Пляшка падає… Мати обв’язана зверху до низу… Інтеліґент летить вулицею… Кадри чим далі більш плутаються. Останній – завмер в непорушності.
Інтеліґент заплутався конче. Мовчки уставився очима в підлогу…
Обличчя гімназистів, що сміються, регочуть і ржуть. Інтеліґент підвів очі, оглянув товаришів, знизав брівми…
Спектакль скінчився, вчитель знову зробився серйозний і чинно пішов до катедри. З височини катедри коротко пропонує Інтеліґентові йти до дошки. Два-три запитання. Інтеліґент мовчить, дивлячись уперто в підлогу. Вчитель говорить офіційно:
«Сідайте!»
Вчитель поважно обмочує перо в каламарі, підносить його до очей, обережно здіймає волосинку з його кінчика й нахиляється до розгорненого «журналу».
Рука вчителя вмілим рухом вписує в журнальну шпальту – одиницю.
Вписавши, підправляє хвостика й акуратно підкреслює одиницю знизу…
Кінець спектаклю не дуже приємний для мого героя… Але ж – злочин повсюди й завжди повинен мати наслідком справедливу кару… А вчитель значно зм’якшив, облагородив кару, витягши з неї стільки веселих, бадьорих, виховних хвилин…
Освіта триває далі
Гімназіяльна вбиральня, як завжди, виконує ролю гімназіяльного клюбу. Натовп хлопців різного віку: від дев’ятирічного «кішонка» до літнього вусача.