— Ти взагалі — хто такий? — І далі криво посміхався, ніби говорив: питаю просто так, можеш не відповідати, хоча краще, звісно, відповісти.
— Учитель, — важко ковтнув слину Паша. Головне, подумав, аби не питали, який саме предмет.
— І чого ти вчиш? — мовби почув його побоювання безносий.
— Та всього потроху, — відповів Паша.
Стояв перед ними, не підводячи погляду, аж вони подумали, що боїться, і говорили вже не так доброзичливо, говорили скоріше зверхньо, як зі слабаком, який боїться глянути їм в очі. Хоча Паша насправді просто розглядав їхні нові кросівки.
— Хуйово шото ви тут усі вивчені, — сказав на це безносий, і вони знову почали сміятися.
І ось Паша кивнув їм, ніби прощаючись, мовчки обійшов і тихо-тихо, повільно-повільно почав відходити. Головне, щоби нічого не крикнули в спину, думав він, головне, щоби не крикнули нічого образливого. Йшов і навіть подих тамував, аби вони не чули, як у нього серце б’ється. Чому я їм нічого не відповів? — запитував сам себе потім. — Чому не відповів? Пройшов десять метрів, двадцять, півсотні, сотню. Сміх за спиною обірвався. Паша звернув доріжкою ліворуч, усе скінчилось.
Паша дістає мобільник, перевіряє час. Дванадцята. Сидить тут уже з годину, а за ним так ніхто й не приходить, ніхто його не відпускає. Почекаю ще, переконує себе Паша, ще трохи. Чекає ще, потім іще, і що довше чекає, то холодніше стає: вікно, затягнуте плівкою, зовсім не тримає тепла, знадвору час від часу б’є хвилями свіжий вітер. Паша намагається не звертати на холод уваги, потім починає сам себе жаліти, що ось треба ж було так невчасно вийти з дому, потім злоститься на військових, які тримають його тут, у холодній кімнаті, не маючи жодних на те прав. І що холодніше йому сидиться, то справедливішим видається власне обурення. Якого чорта? — говорить Паша подумки сам до себе. — Що їм треба? Зараз піду, все скажу. — І він рішуче підводиться, підходить до дверей і так само рішуче тягне їх на себе. Але двері риплять так погрозливо, що вся його рішучість умить вивітрюється. І він стоїть, не відпускаючи дверної ручки, і сторожко дослуховується до коридорної тиші, дослуховується, проте нічого не чує. І тепер боїться вийти в коридор, аби нікого там не зустріти. І двері причинити теж боїться: раптом знову почнуть рипіти, раптом на нього хтось вийде з вогкої темряви. Стоїть і не знає, чого боїться більше. Але просто так стояти йому теж страшно, тож Паша боязко висовує голову в коридор.
А там порожньо. Я потім повернуся, говорить він сам собі, знайду кого-небудь, нагадаю про себе й потім обов’язково повернуся. Лишає двері прочиненими й наосліп рухається темним коридором, торкає одні двері, наступні, потім ще одні, за четвертим разом двері виявляються незамкненими, Паша штовхає їх і опиняється в мотельному номері. Розсіяне мерехке світло із затягнутого плівкою вікна після коридорних сутінків усе одно сліпить очі, Паша, мов під водою, розглядає розстелене ліжко, столик, заставлений порожніми пляшками з-під місцевого шампанського. В кутку телевізор показує новини, і в Паші таке відчуття, що він сьогодні ці новини бачив у реальному житті, на свіжому повітрі, за кілька кілометрів звідси. Він влипає в рухливу телекартинку й лише за якусь мить помічає на ліжку розкиданий одяг. Чорна спідниця, темні колготи й легка, невагома білизна. І ще блузка. І жакет. На жакеті бейджик, на бейджику надруковано ОФІЦІАНТ, а від руки синім маркером дописано АННА. Сама Анна, схоже, пішла в душ, здогадується Паша, почувши шум води, що б’ється об пластикові двері душової кабінки, розбивається об тепле жіноче тіло, стікає вниз її довгими ногами, губиться в трубах. І якщо зараз Анна повернеться до кімнати й застане тут Пашу, буде скандал. Може, мене навіть розстріляють, припускає Паша. Треба йти звідси, думає він. Але дивиться знову на білизну, недбало розкидану ліжком, і розуміє, що білизна, мабуть, ще ховає в собі тепло її тіла, і добре було б дочекатися, коли вона повернеться, подати їй одяг, почекати, доки вона одягнеться, познайомитись. Хоча що знайомитись, думає Паша, Анна її звати, Анна.