— Зі станції? — питає спокійно.
— Ну, — підтверджує Паша.
— Учитель?
— Учитель.
— Шо зразу не сказав?
Паша знову хоче розплакатись. Але плакати не можна, і він починає виправдовуватись, мовляв, не встиг, не розібрався, не повторив, не почули, не так зрозуміли. Говорить-говорить, а сам думає: а з ким я говорю? Хто вони? Що вони роблять у кабіні чергового по вокзалу? Спитати б їх, думає Паша, спитати б…
Доки збирається спитати, хтось стукає у віконечко. Молодий флюгером обертається на своєму стільці, прочиняє вузьку амбразуру, перегинається, слухає, слухає, довго, безкінечно довго вислуховує чиїсь безкінечно довгі плачі й нарікання, а потому починає відповідати. Голос у нього глухий, його й у кімнаті чути через слово, а що вже чують ті, спраглі, по той бік віконця — можна лише здогадуватись. І говорить він рішуче, так, мовби довго стримувався, наче давно не мав аудиторії, а тут раптом така можливість: говори все, що хочеш. Нє, говорить він, не буде. І завтра не буде, додає. І післязавтра теж, не заспокоюється. І туди теж не буде, і звідти не буде, нічого не буде, малює він доволі печальну картину. Немає, каже. І його теж немає. І їх немає. Нікого, нікого немає! — не залишає жодної надії він. Але пасажири потойбіч віконця не відступають, не здаються, намагаються все-таки випитати в нього бодай щось. Але й молодий теж не збирається так просто видавати всі залізничні секрети. Куди? — перепитує він здивовано, — а хуй його знає, — дає вичерпну відповідь, зачиняє амбразуру й повертається до Паші з приземкуватим. У віконце несміливо стукають.
Молодий, не обертаючись, б’є кулаком по склу. З того боку западає тиша.
— Так а ви шо, — питає Паша розгублено, — чергові по вокзалу?
— Чергові, — відповідає йому приземкуватий. — Ти, — каже, — вчителю, не ображайся, шо ми тобі руки ламали й мордою по плитці протягли: знаєш, шо тут у нас робиться, скільки тут чужих крутиться? Начальство уїбало. Ми за старших. Так шо не ображайся.
А Паша вже й не ображається. Після «вчителя» якось відразу попускається, зла не тримає, поправляє окуляри вказівним пальцем, поправляє — і сам себе за це ненавидить.
— Тобі куда нада? — питає його приземкуватий.
— Думав пересидіти й піти собі, — каже на це Паша.
Каже й чує, як на вулиці знову починає здригатись.
Якщо не визирати, можна подумати, що збирається на дощ. Приземкуватий теж чує, як гримить, причому чує, що гримить усе ближче, тому не поспішає та на Пашу не тисне, а просто собі говорить:
— Ну-ну, — говорить, — іди. Тільки не по мінах.
— А де міни? — запитує Паша розгублено.
— Да кругом, — викрикує весело приземкуватий і починає сміятись, штовхаючи кулаком молодого. Але молодий не сміється, грає гнівно жовнами, дивиться злісно.
— Мені до інтернату треба, — перебиває зрештою Паша.
Враз западає мовчанка. Приземкуватий багатозначно перезирається з молодим. Той лише присвистує.
— Ого, — каже приземкуватий. — Серйозно?
— А шо? — нервово відповідає Паша. — У мене племінник там.
— Нічого собі, — знову киває головою приземкуватий. — Нічого собі.
— А шо таке? — дещо з викликом перепитує Паша.
Але вони далі мовчать і лише кивають головами. Навіть молодий не грає жовнами, сидить, розглядає похмуро свої зелені кросівки. Збоку може навіть здатися, що вся проблема для нього — у кросівках, були б інші кросівки — і настрій був би інший.
— Так шо? — не витримує Паша.
— Ладно, — зважується на щось приземкуватий, — ладно, Паш, — уперше називає Пашу на ім’я. — Давай так. Десь за годину Альоша, — показує на молодого, — поведе групу через відстійник до окружної. Доведе тебе до розвилки, там, де м’ясокомбінат, знаєш?
— Знаю, — пригадує Паша.
— Підеш із ними, — пропонує приземкуватий. — Біля м’ясокомбінату звернеш, там уже недалеко. Пройдеш через балку, вийдеш на гору, а там й інтернат. Ясно?
— Ясно, — каже Паша. — А куда він їх веде?
— З міста виводить, — пояснює приземкуватий. — Ось ти як збираєшся вибиратись?
— Звідки? — не розуміє Паша.
— Звідси.
Паша мовчить. А вони й не перепитують — і так зрозуміло. Попав, думає Паша гарячково, о, попав.
— Так шо? — питає його приземкуватий. — Підеш?
— Піду, — погоджується Паша, напружено все зважуючи, — піду, — повторює упевненіше.
— Ну, підійдеш за годину сюда, до віконечка, — говорить йому на це приземкуватий.
— Ладно, — погоджується Паша, — підійду.