— Де моя валіза? — чує Паша й не впізнає свого голосу. — Де? Де вона?
Хтось штовхає його в плече. Паша, не встаючи, дістає мобільник, присвічує собі. Над ним стоїть білявка. Штовхає його кросівкою в плече, ніби збиту на трасі собаку.
— Валіза де? — холодно повторює вона.
Паша підхоплюється, сідає, притуляється спиною до цегляної стіни.
— Там, — показує в бік отвору в стіні.
— Де, блядь, там? — не розуміє білявка.
— Ну там, — показує Паша в темряву. — Ви побігли, я тягнув на собі дєдушку.
— Якого, блядь, дєдушку? — починає заводитись білявка. — Ти шо, кинув її?
— Ну, ви ж побігли, — Паша поправляє окуляри, всією п’ятірнею, дещо незграбно. Йому й далі відгонить мокрою псятиною, і враження таке, що на нього дивляться з темряви відразу кілька пар очей. І тут ця блондинка.
— Ти ідіот? — кричить білявка й ще болючіше штовхає його кросівкою, цього разу в литку. — Ти шо, блядь, ідіот?
— Вона ж порожня була, — захищається Паша.
— Ти шо, рився в ній? — ще більше розлючується білявка.
— Та ні, — перелякано відказує Паша.
— Ідіот! — кричить білявка. — Давай, іди, шукай!
Паша справді, як ідіот, підводиться, шукає рюкзак, надягає його, збирається йти.
— Сядь! — кричать йому з темряви. Паша пізнає голос Віри. — І ти теж сядь! — кричить Віра, мабуть, білявці. — Сядьте, обоє. Жити набридло?
— Це вам тут усім жити набридло, — люто сичить білявка, розвертається й навпомацки рушає на вихід. — Ідіоти, — говорить на прощання й зникає в проймі дверей.
— Її зупинити треба, — говорить Паша невідомо до кого.
— Сиди, — повторює Віра вже зовсім близько, підповзає, знаходить його руку, тягне вниз, на себе. — Сиди. Затихне — підеш знайдеш. І її, і її валізу.
Паша слухняно сідає. Віра притискається до нього, ніби їй холодно, і в Паші таке відчуття, що до нього знову повернувся його вокзальний пес, тільки пахне від нього свіжою водою й жіночим теплом. Зрозуміло, що їй зовсім-зовсім не холодно. Сидять так, притулившись одне до одного, Паша хоче щось сказати, але боїться, що його всі почують і не так зрозуміють, тому просто мовчить. А вона несподівано лізе рукою в широкий рукав його куртки, залазить йому під светр, торкається його замерзлого зап’ястя, торкається його шкіри, мовчки, нічого не говорячи. І Паша зважується, і хоче теж знайти її руку, торкнутися її зап’ястя, аж раптом у темряві, просто над ними, чути жіночий голос:
— А де наш провідник? Його хто-небудь бачив?
Віра тут-таки прибирає свою руку, ніби нічого й не було. Швидко підводиться. Паша теж підводиться, знову присвічує мобільником. Перед ним стоїть Аннушка, з-за її спини визирає мама. Стоять і вимогливо дивляться на Пашу.
— Де він? — питають вони Пашу.
— Не знаю, — відповідає той.
— А хто знає? — холодно перепитує Аннушка. І мама, хоч і не питає нічого, теж дивиться холодно й вимогливо.
— Да немає його давно, — всі повертаються на голос: під стіною сидить жінка, яка весь час ішла першою. Поруч неї стоїть мішок. Паша спрямовує світло в її бік, встигає помітити зламані підбори на черевиках.
— Світло прибери, — говорить йому жінка й продовжує: — Немає його, уїбав він. Відразу ж і уїбав.
— І що тепер? — Аннушка вимогливо питає вже її.
— А я знаю? — відповідає їй на це жінка.
З темряви виходить і дідусь із онукою. Дідусь виглядає зовсім невесело: спирається на плече малої, тримається за груди, важко дихає.
— Іти треба, — каже старий до Паші.
— Йому лікар потрібен, — додає мала, теж звертаючись до Паші.
— Де ти його тут знайдеш? — незадоволено питає жінка з темряви.
Всі мовчать. Паша відчуває, як розряджається мобільник.
— Треба звідси йти, — говорить до нього Аннушка. Говорить із притиском, ніби Паша не розуміє важливості її слів.
— Ну, так а шо я можу? — питає Паша.