На металевих воротах новий замок, довкола нього намотано довгий ланцюг. Фарбою на воротах написано: «Діти». Паша шукає дзвінок, але дзвінка немає, тому доводиться лізти через паркан. Стрибає в мокру траву, невдало підвертає ногу, сичить від болю, але встає, йде шукати когось живого. Живих тут, щоправда, не видно. Головний корпус стоїть у старому парку, довкола дрібні яблуні, чорні й покручені, як жінки, що все життя тяжко працювали в сільському господарстві. Жодного вогню, жодного голосу. Вивіска вціліла, хоча прапора над ґанком уже немає. Це правильно, думає Паша, навіщо провокувати. Він раптом розуміє, що в місті сьогодні не побачив жодного прапора. Хіба що над танком. Але танк — об’єкт рухомий: нині тут, а завтра його вже немає. А ось вокзалам і школам стояти далі, доки не розбомблять. Ось вони й стоять — без світла, тепла й прапорів.
Вікна закладені фанерними плитами. Центральний вхід загороджено кріслами з актового залу. Де вони всі? — починає нервувати Паша. Вони що, виїхали? Підіймається сходами, підходить до дверей, зазирає в шпарки. Але нічого не бачить. Гупає кулаками, але фанера глушить усі звуки. Спускається, обходить приміщення. Виходить на спортзал — великий, білий, з розбитими вікнами й проваленою стіною, — ніби надкушений підгорілий шматок цукру. Підходить до дверей. Пробує. Двері зачинено. Але з того боку хтось є, хтось там переминається з ноги на ногу, дихає теплим паром крізь розтріскані двері. Переминається, але не відчиняє. Як же все це набридло, злиться Паша невідомо на кого, цілий день тягатись під дощем, щось комусь пояснювати, когось чомусь боятися. Дістало.
— Відчиніть, — каже він командним тоном, несподівано для себе.
— Хто це? — запитує жіночий голос. Переляканий, але все одно твердий. Зрозуміло, треба буде — ляже під танк, а не впустить.
— Я за Сашою, — пояснює Паша, — за племінником.
Двері прочиняються. За дверима стоїть Ніна, директорка, років тридцяти, з гострим носом, уважними очима, сухенька, хвороблива, незадоволена всім. У в’язаних теплих гетрах, чорному светрі, сірій, теж в’язаній, жилетці. На сіру ворону схожа. Пашу знає давно, тому не дивується.
— Павле Івановичу? — каже незадоволено. — Ви?
— Я за Сашою, — пояснює Паша.
— Ви самі?
— Шо? — не розуміє Паша.
— Без військових? — уточнює Ніна. — Нікого не привели?
— А, ні, — відповідає Паша. — Сам.
— Проходьте, — просто каже Ніна й робить крок назад.
Пропускає Пашу, зачиняє двері на замок, кивком показує йти за нею. У стіні, за баскетбольним кошиком, — дірка від міни, у дірку влітають і вилітають протяги. Вздовж стін стоять громіздкі пластикові пляшки з водою.
— Води давно немає, — пояснює Ніна, не зупиняючись, — світло з’являється зранку, на годину-дві. Чому ви не подзвонили, не попередили?