— Поправився, — коментує.
— Це куртка така, — виправдовується Паша.
— Погана куртка, — погоджується малий.
— Читаєш? — переводить розмову Паша.
— На розкурку взяв, — знущається малий.
— Ясно, — не підтримує цієї розмови Паша. — Я в дитинстві теж читав ці книги. Сестрі своїй вголос читав. Ну, мамі твоїй, — пояснює про всяк випадок.
— Як вона там? — малий теж попускається й питає цього разу серйозно.
— Та нормально, — неохоче відповідає Паша. — Працює.
— Ти як сюди доїхав? — цікавиться малий.
— На таксі, — відповідає Паша. — Потім пішки.
— А назад? — цікавиться малий. — Теж на таксі збираєшся?
— Подивимось, — відповідає Паша.
— Ладно, — погоджується малий, — подивимось. Лягай спати.
— А ти?
— А я посиджу, — сміється малий, — покурю.
Заходить Ніна, приносить спальник. За нею йде дівчинка років дванадцяти, чорне смоляне волосся спадає просто на очі, погляд допитливий, хоча й недовірливий. Несе подушку й ковдру.
— Спіть тут, — говорить Ніна. — Всім так спокійніше буде. Допоможете завтра води принести.
— Добре, — погоджується Паша.
— Добраніч, — Ніна виходить, не дивлячись ні на нього, ні на Сашу. Так, мовби вони її чимось образили. Мала натомість дивиться з цікавістю — і на Пашу, і на малого. Але теж змушена йти.
Паша скидає рюкзак, знімає черевики, куртку. Черевики важкі, як мерці. І пахнуть теж — як мерці. Паша дістає з рюкзака бутерброди.
— Будеш? — питає малого.
— Сам готував?
— Тут усе свіже, — ображено каже Паша.
— Та ні, дякую, — примирливо говорить малий, — нас годують. Спи давай.
— А в туалет ви куди ходите? — вже залізаючи в спальник, питає Паша.
— А он, пляшки, — показує малий на порожню батарею. — Вибирай найбільшу. Тільки порожню бери.
— А вони шо, — дивується Паша, — не всі порожні?
— Спи давай, — відповідає йому на це малий.
Злоститься на мене, думає Паша, ображається. Ображається, що раніше не забрали, що не так часто телефонуємо, що не приїжджаємо. Хоча головне — ображається, що він тут. Паша не хотів, аби сестра його віддавала. Для чого, говорив? Хай живе в нас, буду за ним у школі дивитися. Але сестра зі старим не розмовляє вже два роки. Ще коли жила зі своїм Арамом, окремо від Паші зі старим, почалися сварки. Потім, коли Арам звалив, і вони залишились удвох, у своїй однокімнатній у панельнику, у них зі старим почалась просто позиційна війна. Малий до того ж навчався погано, поводився ще гірше, все це так чи інакше мало закінчитись криміналом: тато в бігах, мама — провідниця, він її майже не бачить, світ наповнений спокусами й викликами, як тут стриматися? Він особливо й не стримувався. До Пашиних порад не дослуховувався, діда просто ігнорував. Усе як у людей, одне слово. Ну, і хвороба. Паша згадує про це й відразу ж шкодує, що згадав. Краще не згадувати. Але є як є. А як є? Є так, ніби над малим давно вже стоїть знак смерті. І сама смерть — лише питання часу. Якоїсь миті сестра просто здала його сюди, не попередивши ні Пашу, ні батька. Старий після цього взагалі перестав з нею розмовляти. Паші від нього теж діставалося, хоча Паша якраз і ні до чого: теж був проти інтернату, сварився із сестрою, ходив до начальства, розмовляв із малим. Але десь не дотиснув, здався, відступив. Малий це бачив. Мабуть, тому й тримав на Пашу зло: мовляв, слабак, не витягнув мене звідси, не підстрахував. Паша й не заперечував особливо: ну так, слабак, не зумів, не стало терпіння боротися з цілим світом. Ну, буває. Завтра заберу його додому, відмию, відгодую. А назад не віддам. Майн Ріда читати й удома можна. І в пляшки мочитися — теж.
Хоча є ще одна річ, Паша це добре пам’ятає. Минулого року, навесні, коли все це лише починалося, коли ще ніхто нічого не розумів, вони з малим якось надто жорстко посварились. Малий усе допитувався в Паші, за кого він, що робитиме, у кого стрілятиме. Паша, як завжди, неохоче відповідав, що його це не стосується, що його ніхто не влаштовує, що він ні за кого. На це малий, цілком несподівано, видав щось на зразок того, що знати його не хоче, і що йому соромно, і що його рідний дядя — просто рідкісний мудак. Паша спочатку не розумів, у чому річ. Потім дізнався, що, виявляється, у малого в класі в перші ж тижні закатували когось із батьків. А Паша про це не знав. А знати про це було б варто. Потім пробував пояснити, що він насправді мав на увазі, але малий, схоже, свого бачення змінювати не збирався, а Паша якось і не знайшов педагогічних методів, аби в чомусь його переконати. На тому й розійшлися. Спілкувались далі, проте помітно було, що малий відсторонився, відійшов, не довіряв. Паша, звісно, переживав, але що він міг зробити? Що я справді міг зробити? — думає він, засинаючи. Що я міг зробити? Що?