Зранку прокидався й довго лежав, не рухаючись. Аби вона в жодному разі не зрозуміла, що він уже прокинувся, аби в жодному разі не спробувала щось його спитати, аби випадково не торкнулась його, аби він, своєю чергою, в жодному разі не торкнувся її. Він загалом звик прокидатись і довго лежати, не рухаючись, вириваючи таким чином у життя додаткові хвилини спокою, коли ні з ким не потрібно говорити, коли нікого не мусиш слухати. Ось як тепер. Дістає телефон, дивиться, котра година, доки не згас екран — розглядає бетонну долівку. Черевики стоять поруч із спальником — важкі й великі, як гирі. Сьома ранку, екран гасне, знову стає темно, у темряві вогко пахне його зимова куртка — димом і вчорашнім дощем. За ніч не висохла, наповнює простір духом дощу й застуди. Паша ловить запах мокрого одягу, виловлює в його волозі дух вапна й битої цегли, мерзлого щебеню й густої трави, з якої трапилось вибиратися, й увесь учорашній день із його запахами, зблисками та голосами навалюється на нього, струшує ним, ніби нічний трамвай останнім пасажиром, аж Паша зводиться на лікті, вслухається в темряву, тре обличчя занімілою долонею.
— Скільки спати можна? — чує в темряві.
Знову дістає телефон, вмикає ліхтарик, озирається. Малий сидить на ковдрах, мов Будда, спокійний і трішки осоловілий від самотності. Светр із високим горлом, натягнутим до носа, тренувальні штани, в’язані жіночі шкарпетки. Смертник в одиночній камері.
— А ти шо не спиш? — Паша вилазить із спальника й відчуває, як тілом відразу ж починає підійматися холод. Уві сні температура зовсім не відчувається, але варто вилізти — і стає зимно, так, мовби вночі підходиш до невидимої води.
— З тобою поспиш, — спокійно каже малий. — Ти ж сам із собою говорив. Ясно, чого від тебе Марина пішла.
— Від мене ніхто не пішов, — дещо зарізко відповідає на це Паша, риється в спальнику, знаходить окуляри, насаджує їх на обличчя, поправляє мертвими пальцями. — Ми не одружені були, — додає про всяк випадок.
— Ну ясно, — говорить малий, але говорить із такою зверхньою інтонацією, що Пашу аж пересмикує всього.
— Холодно як, — говорить Паша, знаходить джинси, пробує натягти, плутається в них ногами, балансує. — Шо хоч говорив? — питає обережно, так, щоби й випитати, але й щоби малий не подумав, ніби йому це аж так цікаво.
— Щось про збори, — каже малий.
— Які збори? — не розуміє Паша.
— Батьківські, — додає малий. — Та ладно, — не витримує, — Анну ти якусь кликав. Хто така Анна? — питає.
— Офіціантка.
— Хе-хе, — сміється малий. — Значить, ти кликав офіціантку. Ти коли їв востаннє?
Коли я їв? — питає Паша сам себе, навіть застигає на одній нозі, мов журавель, стоїть, думає. Тоді мовчки натягує джинси, светр, підіймає важку й мокру, як непросохла рибальська сіть, куртку, теж одягає. Коли я їв? — повторює сам до себе.
— Пішли, — каже на це малий.
Підводиться, знаходить дорослі гумові чоботи, з одного дістає великого ножа, з другого — ліхтарика, накидає на плечі зелену куртку, першим виходить у коридор. Паша довго шнурує черевики, поспіхом згортає спальник, вибігає за малим. Той стоїть у кінці коридору, дивиться на Пашу з докором.
— Черевики, — пояснює Паша.
— Угу, — каже на це малий. — Смердять, я знаю.
Паша хоче щось відповісти, але малий уже йде попереду, завертає за ріг, тож Паша вирішує просто не продовжувати цю дивну розмову.
Піднімаються на перший поверх. Малий обертається.
— Хочеш, сапера покажу? — питає.
— Якого сапера? — не розуміє Паша.
— Мертвого, — коротко пояснює малий і рушає вперед.
Піднімаються на другий, між поверхами малий прочиняє вікно, вилізає на підвіконня. У відчинене вікно відразу вривається мокрий вітер, а з ним — віддалений звук вибухів та автоматних черг, у ранковому розрідженому повітрі особливо тривожний. Паша вагається, оскільки не розуміє, де стріляють, звідки небезпека, проте малий заспокійливо простягає йому руку.
— Давай, — каже, — через спортзал усе одно не вийдемо. Там Ніна. Не пустить.
Паша зважується й вибирається на підвіконня, лишаючи по собі важкі чорні відбитки, схожі на канцелярські печатки. Малий просто з підвіконня сходить на дашок, звідти на мішки з піском, якими обкладено чорний вхід, потому зістрибує вниз, у густий ранковий туман. Паша стрибає слідом. У тумані яскравим зеленим згустком спалахує куртка малого. На неї Паша й рухається.