— Чому за десять восьма? — не розуміє Паша.
— Ти дурак? Якраз перед першим уроком.
— А хто дзвонить?
— Ну як хто? — дивується малий. — Син. Або донька. Їй же не сказали, мабуть, що тата вже немає, ось вона й дзвонить, як домовлялись.
— З ким домовлялись?
— З татом. Перед його від’їздом.
Паша згадує, як щоранку збирається до школи, волочиться коридором, сидить на кухні, і йому стає від цих спогадів так погано, ніби це йому хтось дзвонить, а він навіть відповісти не може.
— Що в нього за сигнал такий? — говорить про сапера. — Не міг щось цікавіше собі поставити?
— Та ладно, — відповідає на це малий. — У тебе ж теж не державний гімн стоїть. Хоча міг би й поставити, ти ж учитель. Бюджетник.
— Для чого? — не розуміє Паша.
— Для патріотичного виховання, — сміється малий. — Ти взагалі слова гімну хоч знаєш?
— Слухай, — знову переводить розмову Паша. — Забрати б його, — киває він у бік туману. — Що він там лежить?
— Ти дурак? — знову запитує малий. — По мінах підеш? Прийде весна, зійде сніг — приберуть.
— Та немає тут ніякого снігу, — говорить на це Паша.
— Немає, — погоджується малий.
Сигнал тим часом затихає. Знову чути лише вибухи. Стояти на вітрі холодно, таке враження, що туман розтікається рукавами й кишенями.
— Давай назад, — коротко говорить малий, розвертається і йде в бік саду.
— Павле Івановичу, ви обіцяли допомогти з водою, — говорить Ніна.
Стоїть у коридорі, мовби спеціально чекає на них. Поперек перев’язаний вовняною хусткою. Схожа на вахтерку в гуртожитку. Причому в чоловічому. Помре, але не пропустить нікого чужого. Малий, опустивши голову, прослизає до підвалу, в нору. А Паша лишається, стоїть, ховає очі.
— Де ви були? — питає Ніна. Намагається говорити строго, проте голос утомлений, як у дружини, що цілу ніч чекала на чоловіка, а ось дочекалась, і годилося б посваритись, проте надто вже хочеться спати.
— Ніде, — відповідає Паша. — Шо з водою?
— Йдіть на кухню, — Ніна все ж вирішує не сваритись, — там Валєра. Валерій Петрович. Фізрук, — плутається вона остаточно. — Поснідаєте заодно, — додає.
Валєра-фізрук сидить у їдальні, біля розпаленої буржуйки, п’є чай, читає старі газети. Паша заходить, коротко вітається. Їдальня велика, напівтемна, холодна. Туман стоїть за вікном, зазирає в шибку, як діти в акваріум зі зміями. У кутку акуратно складені запаси харчів: крупи, макарони, консерви. На плиті нагрівається чорний прогорілий чайник, схожий на спалений рейхстаг. Валєра кивком голови показує: сідай, мовляв, що стоїш. Сам сидить у чорному, акуратному, хоча й поношеному пальті. На столі перед ним лежить капелюх, так, ніби Валєра збирається ним закушувати. Волосся на голові зализане й давно не мите. Погляд твердий, проте якийсь приглушений, зламаний. Видно, що людина він упевнена, принципова, просто ось нині обставини складаються не найкращим чином, тож і підстав для принциповості стає все менше. Хоча якщо помити голову, то й твердість, гляди, повернулася б. І ще вуса — підстрижені, жовті, прокурені.
Паша сідає, бере кружку з недопитою кавою, думає, куди вилити, зрештою, махає рукою, сипле туди чорний чай, заливає окропом.
— Ніна просила води принести, — говорить Паша.
— Угу, — скептично відповідає Валєра. Так, ніби хоче сказати: ну й шо, шо сказала, без неї знаю.
Паші це не подобається. Ніна теж особливо теплих почуттів у нього не викликає, але й цей ось фізрук у пальті викликає хіба що відразу. Паша дивиться йому в очі. Валєра не витримує, відводить погляд, сидить, п’є з незалежним виглядом. Паша теж ковтає своє пійло, обпікає піднебіння, рішуче відставляє кружку.
— Давай, — говорить, підводячись.
— Зараз, — Валєра намагається говорити спокійно, — чай доп’ю.
— Давай-давай, — не слухає його Паша.
Буду ще цього мудака чекати, думає він і йде в спортзал.
Валєра незадоволено підхоплює капелюха, піднімається слідом. Іде, витримуючи дистанцію, демонструє, так би мовити, незалежну позицію. Пашу він чомусь бісить. Можливо, демонстративною зверхністю. Можливо, безпорадністю.
У спортзалі вони беруть порожні пляшки з-під мінеральної води. Пляшки зв’язані мотузкою, мов грона екзотичних пластикових плодів. Паша бере одне гроно, вішає на плече. Чотири шестилітрові посудини попереду, чотири — за спиною. Валєра теж закидає на плече пляшки, першим виходить на вулицю.