В руках тримає пластикову кружку з чимось гарячим: не захотіла, видно, залишати, коли вибігала в коридор. Хто його знає, коли повернешся. А гаряче холоне, тому краще тримати його при собі, про всяк випадок. І ще третя стоїть. Визирає з-поза порога, не виходить у коридор. Волосся коротко стрижене, так, ніби вона з лікарні вийшла. Але боїться, що її туди знову повернуть. І погляди у всіх такі важкі. І тіні під очима такі чорні, глибокі. І Паша спочатку не розуміє, у чому річ, аж раптом до нього доходить: вони, всі троє, нафарбовані. Густо, виклично, як тут фарбуються дорослі жінки. Паша спочатку дивується, потім розуміє: ну а чим їм іще від ранку займатись у підвалі? Сидять, фарбують одна одну, щоб не так страшно було. Хоча все одно страшно. Я ж їх і налякав, думає Паша, сам і налякав. Проте дивиться на них, дивиться на фарбу в них під очима, на страх, який вони намагаються цією фарбою замалювати, і розуміє, що ні, він тут ні до чого, страх у них надто глибокий, постійний, вони з ним так і живуть. І Паша їх зовсім не налякав. Вони й без Паші налякані. Паша тут, у підвалі, виявився радше таким самим мудаком, як і всі довкола, як і їхні батьки, що кинули їх, мов кроликів у зачинених клітках: живіть, скільки зможете. І як зможете. Стоять, дивляться на Пашу, мовчать. У тієї, що з вузлом на голові, повільно стікають сльози, розмивають фарбу, залишають чіткі борозни. І все це має такий дивний вигляд тут, у цьому підвальному коридорі: Паша з його мертвими пальцями, малий, що зачинився від цілого світу в бомбосховищі, ці ось дівчатка з неприродним, якимось клоунським гримом, що стоять і починають нити. Мовби юні клоуни прийшли до старого клоуна скаржитись на труднощі професії. А старий клоун сам готовий розплакатись і не плаче лише тому, що йому соромно плакати перед розмальованими дітьми. Тому він просто сідає на цементну долівку, підпирає спиною металеві двері, скидає окуляри й починає втомлено терти очі, що сльозяться від пилу, недосипання та розпачу.
Аж тут заходить Ніна. Бачить це все, але мовчить, відразу ж загрібає дівчаток до боксу, дверей за собою, втім, не причиняє, тож Паші все чутно. Чутно, як Ніна комусь витирає сльози, як змиває туш з обличчя, як комусь дає цукру до чаю, як когось просить принести вологі серветки. Розповідає про свою сестру. Молодшу, впевненішу в собі, успішнішу. Розповідає, як та постійно доношувала одяг за всіма своїми старшими сестрами, подружками й кузинками. За нею, Ніною, теж. І стільки було в неї цього чужого одягу, і так він їй пасував, що всі їй заздрили. Навіть ті, чий одяг вона доношувала, теж заздрили. Оскільки, говорить Ніна, річ не в одязі, річ у власній гідності. Й відсутності страху. Ну, такого вона, звісно, не говорить, але Паша розуміє це саме так. Так і є, думає він, все правильно: річ не в одязі, річ не в тому, що на тобі. Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо. Кинуті всіма, але нафарбовані. Кому що перепаде — те й носимо. Інша річ, що це нічого не міняє. Можна ходити в краденому секонді й почуватися королем світу, а можна мати хорошу теплу куртку й бути товстим, нікому не потрібним мудаком, думає він про своє. І чому, думає, я зі своїми ніколи про це не говорю. Надиктовую їм усі ці мудацькі диктанти, вбиваю в голови складні й незрозумілі приклади, вчу правил, які їм ніколи не згодяться. Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, — не вчу. Та й сам не вмію.