І ще, думає Паша, чому вони її слухають, чому перестають плакати? Чому їхній страх відступає після її слів? Можливо, тому, що в неї тихий і спокійний голос. Таким голосом не погрожують. Таким голосом навіть не захищаються. Таким голосом саме й говорять про те, що боятись не обов’язково. Просто всі інші тут кричать. Постійно. Вдома. На вулиці. У громадських місцях. У місцях масового відпочинку. Ось моя сестра, скажімо. Так, сестра. Паша згадує нещодавню розмову по телефону — і в роті стає гірко, ніби він смоктав металеву ложку. Згадує, як він востаннє їхав із нею одним потягом, позаминулої зими, два роки тому, ще до цього всього. Виявляється, це не надто зручно, коли твоя сестра — провідниця. Причому твоя провідниця, провідниця, з якою ти їдеш. Коли вона перевіряє в тебе квитки, потім приносить тобі постіль, зачиняє перед твоїм носом двері туалету. Ну, в нього вона квитки, звісно, не перевіряла. Та і їхав він без квитка, в одному з нею купе. А в усьому іншому подорож виявилася безкінечною й виснажливою. Ще на пероні, на станції, сестра почала кричати. І кричала цілу дорогу: на Пашу, на провідницю із сусіднього вагона, на міліцейський наряд, на начальника потяга. Що вже говорити про пасажирів, які навіть не опиралися. Більше того, декому це навіть подобалося. Декому взагалі подобаються жінки, які кричать. Дехто сприймає їхню істеричність за темперамент. Вона навіть уночі кілька разів скрикувала, мовби злякавшись власної задовгої мовчанки. Спали вони сидячи, на нижній полиці: на горішню сестра запустила якогось безквиткового пасажира, заробивши на ньому скупі, але живі копійки. Сиділи до ранку, дивились, як за вікном у світлі пристанційних ліхтарів пролітають золоті сніги, час від часу сестра виснажено випадала в сон, хилила голову братові на м’яке плече. Паша сидів, намагаючись не сполохати, але на черговому перегоні потягом струшувало, сестра скрикувала й волала щось крізь сон, лякаючи застудженого пасажира на другій полиці. Хоча на ранок, уже коли переїхали на правий берег і доїжджали до київського вокзалу, Паша безтурботно спав, скрутившись на ковдрах, і сестра, що встигла розштовхати всіх громадян пасажирів і вигнала в коридор застудженого подорожнього з другої полиці, повернулась до нього в купе й, схилившись, тихо, по-сестринськи, торкнула за плече. А коли Паша розплющив очі й упізнав її, спокійно промовила: ось так.
— Ось так, — говорить Ніна, стоячи над ним, — ось так.
Паша струшує головою, швидко підводиться.
— Йдіть на кухню, — говорить вона Паші, — візьміть собі щось у дорогу. Я поговорю з ним, — показує вона на двері боксу.
— Я сам, — відповідає на це Паша, — я сам поговорю.
— Поговорите, — погоджується Ніна. — Ще поговорите. У вас ще стільки часу попереду.
Паша підводиться, піднімається сходами, йде коридором.
Фізрук сидить коло вікна, читає газети. Туман за вікном починає розпадатися на шматки, і коли черговий шматок відламується й відноситься вітром, приміщення їдальні освітлюється — і можна прочитати наступну сторінку. Потому наповзає нова маса в’язкої вологи, і фізрук відкладає газету, сидить, чекає. Збоку може здатися, що він обдумує прочитане. Витягнув ноги в бік розпаленої пічки-буржуйки, гріється. Над буржуйкою розвісив своє чорне пальто, яке зовсім відсиріло на вулиці. Пальто накинуте на стару шкільну швабру, рукави звисають порожньо й безнадійно. Воно схоже на розбійника, якого розіп’яли на хресті році так у тридцять третьому від народження Ісуса. Мокрий капелюх теж висить поруч. На плиті димить чайник, час від часу фізрук підливає окріп у кружку з міцною заваркою. Паша заходить, зупиняється на порозі, не знає, чи вчасно зайшов, але фізрук відразу ж приязно махає йому рукою: іди сюди, до вогню. Паша підходить, усміхається йому, як давньому приятелю, спирається на якийсь перевернутий ящик. Сухо потріскують дрова, біло зависає за вікном туман — можна подумати, що вони просто застрягли десь у гірському готелі, тепер ось мають достатньо часу й дров, аби відігрітися й заспокоїтись, перш ніж рушити в дальшу дорогу. Ось тільки вибухи десь там, за туманом, ніяк не вщухнуть. А повернувши голову, натрапляєш поглядом на гору немитого посуду, що стоїть тут невідомо звідколи. Але якщо туди не дивитись і якщо не дослуховуватись до роботи артилерії в місті, якщо дивитися, скажімо, лише на вогонь — почуваєшся затишно й захищено. Лякає хіба що розіп’яте пальто, яке чорніє вгорі. Смерть десь поруч, вона просто вичікує.