— Розповідав, — розгублено підтверджує Паша.
Фізрук незадоволено гмикає, але мовчить.
— Не гмикайте, — Ніна далі говорить спокійно й невиразно, ніби зізнається в смертних гріхах і вже наперед знає, що на неї очікує. — З голоду, звісно, ніхто не вмер, як бачите, але й нічого доброго про своє, як ви кажете, дитинство, згадати не можу. Знаєте, Валерію Петровичу, як мене називали в школі? Вам як фізруку цікаво буде. Спортсменкою.
— Чому? — дивується Паша.
— Тому що я завжди в кросівках ходила. Влітку і взимку. Хтось із сусідів віддав. Тата в мене не було, чим займалася мама — розповідати не буду. Але те, чим вона займалася, грошей їй не приносило. І в неї, до речі, тата теж не було. І вона теж усе своє дитинство проходила в чужому одязі. І теж нічого доброго про це своє дитинство не згадувала. І про країну вашу так само. І не боялись ви не тому, що країна у вас така чудова була, а тому що вас завжди хтось прикривав: як не батьки, то райком комсомолу. А ось мене ніхто не прикривав. І їх, — показує вона рукою за спину, на фарбовані сині стіни, — теж ніхто не прикриє. Крім нас із вами. Але це зовсім не значить, що вони повинні боятись. Вони не повинні боятись. Інакше гріш ціна всьому нашому досвіду й усім нашим дорослим знанням. Гріш ціна.
Ніна замовкає. І Паша з фізруком теж розгублено мовчать, не мають що відповісти, не готові. Лише сухо пострілюють дрова в буржуйці, і знову такими чіткими стають вибухи в туманному місиві.
— І ще, — додає Ніна. — Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?
— Я, Ніно, туди не ходжу, — з викликом відказує на це фізрук.
— І як звати нашого депутата — не знаєте?
— Поняття не маю.
— І на чиєму боці він тепер воює — навіть не здогадуєтесь?
— Ні, — Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.
— Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? — питає Ніна. — Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне — щоб вони нормативи здавали?
— До чого тут нормативи? — дещо розгублено говорить Валєра.
— До того, — не пояснює Ніна. — Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
— Я не боюсь.
— Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами — боїтесь. І їм, — показує Ніна за спину, — боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
— Валерій Петрович про інше говорив, — пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:
— Про це, — перебиває вона, — саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?
— Я мовник, — відказує на це Паша.
— А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?
— Ну, — невпевнено говорить Паша.
— А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, — виправляється вона.
— Проти мене ніхто не воює, — заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. — Я ні за кого.
— Ну а коли стріляють по вашому племіннику — ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?
— Я не знаю, хто стріляє.
— Справді? — спокійно дивується Ніна. — А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
— Не знаю, — так само сухо відказує фізрук.
— А я знаю, — говорить Ніна. — Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
— Ну звідки я знаю? — роздратовано говорить фізрук.
— Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, — виправляє себе Ніна. — І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
— З іншого боку теж стріляють, — огризається Валєра.
— Стріляють, — погоджується Ніна, — тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, — говорить Ніна й рішуче підводиться, — не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, — повертається вона до Паші, — ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.