— Склади горять, — говорить малий.
— Які склади? — не розуміє Паша.
— Залізничні, — пояснює малий. — Ось там, бачиш?
Малий показує кудись у дощ. Паша приглядається: за кукурудзами й дощем можна розгледіти сірий дим, що важко осідає, не може піднятися вгору, осаджуваний дощем.
— Уявляєш, скільки там усього згорить? — із якимось захватом говорить малий.
— Уявляю, — каже на це Паша. — Давай відпочинемо. Ти голодний?
— Ні, — відповідає малий. — Після цих кишок і їсти не хочеться.
— Ніна ваша, — говорить Паша, помовчавши, — різка така.
— Нормальна, — не погоджується малий.
— Шо вона всіх повчає? Як у школі.
— Так вона і є в школі, — нагадує малий. — Якою їй ще бути? Вона так завжди говорить. Її за це й не люблять. За те, що вчить усіх, — уточнює малий.
— Ну, мене вчити не треба, — ображено мовить Паша. — Без неї розберусь.
— І сильно ти розібрався? — питає малий.
Паша мовчить. Згадує Ніну, злоститься на себе — чому не відповів їй, чому промовчав?
— Їй, схоже, нікого не шкода.
— А кого має бути шкода? — цікавиться малий. — Фізрука? Чи тебе?
— Ну, я тут ні при чому. — Паша намагається говорити простіше. — Просто не можна всіх звинувачувати. Всі різні.
— Да? — недовірливо говорить на це малий. — А мені здається, ви всі однакові. Знаєш, як у нас прапор зривали?
— Ну? — не розуміє його Паша.
— Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.
— І шо? — далі не розуміє його Паша.
— Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились. І нічого не робили. Чоловік сто — дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.
— Ладно, — говорить на це Паша. — Давай іти.
— Давай, — погоджується малий.
Виходять під дощ. Ідуть, щуляться, в’язнуть у мокрій землі. За фермою тягнеться пустище, далі видно лісосмугу. Йдуть на неї. Час зовсім не відчувається. Йти важко від початку, далі не стає ні легше, ні важче. Механічно переставляють важкі від налиплої землі ноги, мерзлякувато ховають руки в кишенях, малий робить це по черзі: доки одну відігріє, друга — з биткою — встигає промерзнути. Добрідають до лісосмуги. Паша продирається крізь колюче гілля, малий тягнеться слідом. Виходять на відкритий простір. Прямо перед ними обривається глибока улоговина, яр, забитий туманом, як подушка пір’ям. Таке враження, ніби весь туман стягнуло вниз, ніби він стік туди, сховався на якийсь час.
— Обійдемо? — питає Паша.
— Не вийде, — відповідає малий. — Пару кілометрів гак робити.
Стоять і недовірливо дивляться вниз. Яр широкий. Дна не видно. Лише біла моторош заливає краї, підступає під ноги. Ступиш туди — вийдеш із іншого боку життя. Але обходити теж не хочеться.
— Давай? — Паша робить кілька кроків уперед.
Малий тримає його за руку, ступає за ним крок у крок.
Ґрунт обривається, Паша ковзає вниз, хапається вільною рукою за гострі стебла терну й шипшини, ранить руку, кров проступає, проте витирати її немає коли: слід міцно триматись, аби не з’їхати прямо в пекло. Паша злоститься, але мовчить, не хоче, аби малий лякався. Тягне його за собою, відчуває тепло його руки. Розгледіти малого вже майже неможливо, хоча ось він, тут — чути його дихання, чути шурхотіння землі під його кросівками, але самого його не видно. Обережно, обережно, лише й повторює Паша, дивись під ноги. А що дивитись, коли нічого не видно? Хапаються руками один за одного, за мокру траву, за колюче терня, здирають шкіру, скочуються вниз, безкінечно довго, безкінечно глибоко. Скочуються на дно, грузнуть по коліна в минулорічному грудневому снігу. Тут, унизу, холодніше, сніг лежить, не тане. Паша прикладає до його поверхні роздерту долоню з мертвими пальцями, остуджує кров, що стікає зап’ястям. Малий падає в сніг, обличчям догори, кинувши поруч із собою рюкзак. Лежить, віддихується. Паша бере в непоранену долоню колючого снігу, починає ковтати.