— Куди тепер? — малому незручно за нещодавні сльози, він намагається говорити спокійно. Хоча видно: далі боїться, голос тремтить, хоче заховатися в яку-небудь шпарку.
І Паша за нього боїться. Дійде? — сумнівається він за малого. Не дійде? Може, краще відразу — до лікаря? Тобто до ветеринара.
— Тут недалеко є підвал, — думає Паша вголос, — якшо туди добіжимо, можна буде ніч пересидіти. Це недалеко.
— А ти знайдеш? — недовірливо питає малий.
— Тут хвилин п’ятнадцять, — заспокоює його Паша. — Дворами пройдемо, там два квартали, потім будівництво якесь, за ним висотки. У третій від дороги вони й сидять.
Або в четвертій, — додає Паша, завагавшись. — Знайдемо, — каже знову впевнено.
— Ну давай, — погоджується малий.
Паша виймає мобільник. Лише восьма. Таке враження, що вони третю добу бігають. Мобільник, до речі, сідає. До речі.
Прохідний двір чорніє між двома витягнутими з півдня на північ рядами п’ятиповерхівок. Старі неремонтовані бараки, будовані, очевидно, від заводів, очевидно, для своїх. Свої, очевидно, за цей час нікуди не з’їхали й до останнього трималися своїх нір, не пускаючи туди чужих. У будь-якому разі живе тут народ небагатий: більшість вікон із дерев’яними рамами, лише кілька квартир зі склопакетами й утепленням. Під’їзди без домофонів, балкони засклені через один. Хоча багато супутникових антен. Одне слово, не елітне житло. Понівечений дитячий майданчик, обірвані гойдалки. Паша з малим ідуть, боязко озираючись на порожні вікна й намагаючись не шуміти. У рівному місячному сяйві вони — як на долоні. Як фігури в тирі. Минають один барак, за ним другий, за ним ще пару. Коли виходять на сусідню вулицю, Паша полегшено видихає. Доходять до перехрестя, роззираються, перебігають дорогу, минають ще квартал. Поки що все за планом: попереду пустище, на ньому сліди будівництва — котлован, огорожа, залізобетонні плити. Під ногами пісок, іти доводиться стежкою, яку натоптали місцеві, аби не обходити будівництво й скоротити шлях. Виходять на ряд дев’ятиповерхівок.
— Все нормально, — говорить Паша. — Дійшли.
Тихо, стріляють хіба що десь за спинами, там, де вони були півгодини тому. Перший будинок, другий. Підходять до третього. Паша відчуває, що щось не так, щось не на місці. Але не може зрозуміти що. Заходять за ріг, натикаються на натовп. Людей двадцять. Стоять під під’їздом. Паша хоче пірнути назад, за ріг, у темряву, але розуміє, що їх уже побачили й тікати пізно. Їх справді помітили, проте уваги на них жодної не звертають, усі стоять, напружено дивляться на двері під’їзду, так, наче звідти має з’явитися щось жахливе. Паша з малим підходять до гурту, стають збоку.