— Тут? — питає малий тихо.
Паша придивляється. Дев’ять поверхів. Темні діри замість вікон. Розбита лавочка. Біля лавочки щось чорніє. Схоже на мертвого пса. Паша здригається, але стоїть, не відходить.
— Ніби тут, — говорить невпевнено. — А шо стоїте? — питає мужика перед собою.
Той обертається — широкий картуз, бабська розлізла куртка, тренувальні штани, гостроносі черевики зі штучної шкіри. Років п’ятдесят, але видно, що чимось хворіє, тому й вигляд у нього не на свій вік.
— Додому хочемо потрапити, — говорить зі злістю. Говорить російською, але одне слово через два — українське. — Місто звільнили, ці, нові, — показує на під’їзд, — вже тут. Можна повертатись додому.
— І шо? — не розуміє Паша.
— Кажуть, заміновано, — спльовує на асфальт мужик.
— Хто каже? — не розуміє Паша.
— Ну ці, нові, — пояснює мужик, показуючи на групу військових, що стоїть біля дверей. — А хулі тут мінувати?
Паша оглядає натовп і нарешті розуміє: місцеві, з цього під’їзду. Поки в кварталі стріляли — розбіглись. Тепер ось ці, нові, місто зайняли — вони й повернулись, ніби нічого й не було. Стоять хто в чому — хто в куртці, хто в пальті, хто з мішком у руках, хто з телевізором: вибігаючи з дому, забирали, очевидно, найцінніше. Біля вибитих дверей під’їзду стоять військові — ці, нові, — папахи на головах, незрозуміла форма, невідомі шеврони, Паша таких ніколи навіть не бачив. Цілком можливо, приїхали в тій колоні, яку вони сьогодні бачили.
— Ти сам — хто? — раптом повертається до Паші мужик. — Тут живеш?
— Брат тут живе, — відповідає Паша. — Ветеринар.
— А, — погоджується мужик, — знаю, на третьому поверсі.
— На четвертому, — заперечує йому сусід: худий, довготелесий, у мокрому капелюсі, якійсь розтерзаній шкірянці й величезних, не за розміром, валянках.
— Хуй там, — не погоджується мужик. — На третьому.
— На третьому, — мирить їх Паша.
— Точно, — задоволено підтакує мужик.
— Слухай, — говорить Паша, зважившись. — Тут же в підвалі ваші сидять. У цьому ж ось під’їзді. Правильно?
— У підвалі? — перепитує мужик.
— Ну.
— У нас підвали водою залило, ще перед святами, — говорить мужик.
— Суки, водогін перебили, труби порвало, залило все, — підтримує його довготелесий. — Підараси, — додає твердо.
— Почекай-почекай, — не вірить Паша, — як залило? Там же люди сидять.
— Щось ти плутаєш, — відповідає на це мужик. — Нема там людей.
— Точно, — підтримує його довготелесий, підходячи, — нема там людей.
На їхню розмову розвертаються ще кілька чоловіків. Підходять ближче, дивляться недовірливо, прислуховуються, вивчають.
— Ти поняв, да? — довготелесий повертається до пацана, років двадцяти, з периною на спині. — Каже, люди в підвалі.
— Нема там людей, — хрипко відповідає пацан.
— Нема, нема, — підтверджують інші.
— Точно, — глухо повторює хтось із темряви. — Нема. А хто такий? — питає він про Пашу.
— Ветеринара брат, — пояснює довготелесий. — Знаєш? На четвертому живе.
— Знаю, — відповідають йому з темряви. — На третьому.
Треба звідси йти, думає Паша, прямо тепер, куди завгодно. Але як ти підеш, коли на тебе дивляться двадцять пар очей. Дивляться невідривно, дивляться з підозрою.
— Чисто! — кричать за спиною.
Всі нараз забувають про Пашу й повертаються на голос. Із під’їзду виходять двоє. Один зовсім підліток, худий, по-школярськи ламана хода. На голові кубанка, на грудях автомат. Картинно тримає руки на стволі та прикладі. Другий, вочевидь, за головного: теж кубанка, теж автомат, але обвішаний ще якимись кинджалами й пістолетами, як у кіно.
— Чисто! — повторює молодий, знову ж таки картинно дістає сигарету, кидає її в рота, вихоплює запальничку, пробує закурити.
Але запальничка заїдає, лише іскри летять у синю вечорову пітьму. Малий нервує, всі дивляться на нього з неприхованою агресією. Мовляв, чьо вимахуєшся.
— Давай, заходь, — додає від себе старший і відходить убік.
Місцеві натомість заходити всередину не поспішають. Стоять, думають, вагаються. Паша непомітно відтягує малого вбік. Але щось у ньому спрацьовує, щось стримує, він розвертається, підходить до лавочки, пробує ногою, що там лежить, схоже на мертвого пса. Виявляється, шуба. Жіноча шуба. Мокра й замащена глиною. З відірваним рукавом — той валяється окремо. Паші на мить здається, що він упізнає цю шубу. Хоча як тут можна бути впевненим? Чи все таки можна?