— Ніхуя тут у вас не працює, — неохоче відповідає один. Другий узагалі відвертається від Паші, щоб не відповідати.
— Як нам виїхати звідси? — не здається Паша.
Військовий змірює його поглядом. Паша думає відступити, проте перехоплює погляд малого, який дивиться на військового, як на жабу. Себто без симпатії. Тоді й Паша ковзає по ньому поглядом, знизу вгору. Помічає підстрижені нігті, помічає поріз на шиї після гоління, помічає, як військовий шмаркає носом, застудившись, вочевидь, у бойовому поході. Зовсім пацан, думає Паша, призовник.
— Ви ж представники нової влади? — питає Паша, не приховуючи сарказму. — У мене дитина на руках.
— Ви в повній безпеці, — повертається до нього другий. Широкі вилиці, вузькі, заплилі якісь, розрізи очниць. Теж пацан.
— Добре, — погоджується Паша. — Нова адміністрація може забезпечити харчуванням тимчасово переміщених осіб?
— Яких осіб? — не розуміє вузькоокий.
— Тимчасово переміщених, — повторює Паша. — Ми, — тикає Паша в малого мертвим пальцем, — тимчасово переміщені особи. Ми тут тимчасово, ясно? Ви — нова адміністрація, да?
— Да, — погоджується вузькоокий. — Послухайте, — довірливо говорить, — зверніться до коменданта.
— Це де? — діловито уточнює Паша.
— В кімнаті чергового по вокзалу. Знаєте?
— Знаю, — сухо відповідає Паша, бере малого за руку, обходить патруль, іде залом очікування, переступаючи сонних, тимчасово переміщених пасажирів, що розклалися, де тільки можна: на підлозі, на підвіконнях, під колонами.
Новоприбулі прибули майже без речей: схоже, зовсім не мали часу зібратися, вибігали, в чому були, прихопили, що трапилось під руку. Хтось спить на своєму ж пальті, хтось — на покривалі, хтось під голову підклав зимові чоботи. Жодних валіз, жодних клунків, темні від страху та недосипання обличчя, обважнілі повіки, зморшки довкола очей. Сплять, притискаючи до себе дітей: щоб зігріти своїм теплом, щоб захистити своїм тілом. Паша переступає уважно, не хоче нікого зачепити. Малий також старанно перестрибує сонні тіла. Біля кімнати чергового двоє автоматників — сидять, розвалившись, на офісних кріслах. Один дрімає, другий порпається в телефоні, переглядає якісь фото. На Пашу навіть не дивляться — просто один перекриває автоматом вхід. Пашу це, втім, не зупиняє.
— У себе? — питає.
— Шо — у себе? — автоматник відриває очі від телефона.
— Комендант, блядь, питаю, у себе? — повторює запитання Паша.
— Чьо при дитині лаєшся? — ображається автоматник.
— Я вчитель, мені можна, — коротко пояснює Паша.
Якусь мить автоматник аналізує почуте. З аналізом не складається.
— У себе, — каже. — Тільки він зайнятий.
— Угу, — говорить Паша й прочиняє двері.
Коменданту далеко за п’ятдесят. Великий, червонопикий. Очевидно, проблеми з тиском. Нервово крутиться на офісному стільці. Штани з лампасами, офіцерські чоботи. Якийсь дивний мундир із незрозумілими погонами. На грудях хрести. Схожий на оперного співака з провінції. На плечі накинув знайомий Паші бушлат із бобровим коміром. Поруч із ним стоїть ще один військовий — ад’ютант, відразу розуміє Паша, — товстощокий, огрядний, стрижений під нуль. У камуфляжі, з нагаєм у руках. Карає тих, хто порушує на вокзалі правила пожежної безпеки, припускає Паша. Дихати в кімнаті нічим. Жалюзі рішуче зірвано, вікно забите фанерними щитами. Телевізор у кутку стоїть із вибитим кінескопом. На підлозі — потоптаний калькулятор. Поруч — генератор на бензині, важко працює. Від нього тягнуться дроти, світить велика лампа. Побачивши Пашу з малим, комендант напружується, обличчям відразу розпливається рожева пляма, наче ніжний опік.
— Хто такий? — питає суворо.
Говорить російською, з питальної інтонації відразу ж вилізає акцент.
— Учитель, — відповідає Паша й соває йому руку.
Комендант розгублено тисне. Ад’ютанту теж не залишається нічого іншого.
— Я від імені громадськості, — говорить Паша, не відпускаючи руку. — Уповноважений.
Слово уповноважений коменданту не подобається. За такі слова, по совісті, розстрілювати треба. Він висмикує свою руку з Пашиної долоні.
— Що у вас із рукою? — питає строго, киваючи на закривавлений носовик.
— Так, — недбало відповідає Паша, — дрібниці.
При цьому значуще торкається перев’язки, ніби показуючи: еге ж, дрібниці, на війні й не таке буває. Комендант дивиться з розумінням, але Паша мовчить, тож він починає нервувати.
— Так що ви хочете? — запитує.