Торба його так і простояла нерозібраною до осені.
Дні о цій порі такі короткі, а світла так мало, що після того, як стемніє, довго звикаєш до темряви, не вірячи, що на сьогодні все — світла не буде, будуть сутінки. Паша взимку завжди губиться: йому не вистачає дня, вечорами не може знайти собі місця, плутається в годинах, плутається в бажаннях. Ніби час спати, а він ось сидить, притулившись до стіни, западає в сон, з якого його весь час щось виштовхує назовні, мовби там є якісь наглядачі, обов’язок яких — не дати йому розслабитись, не дати забутись. Укотре прокидається від чийогось стогону. Підводить голову — коротко стрижена, привалившись до клунків, щось говорить уві сні. Паша ловить окремі слова, щось про змінне взуття, про бахіли, про розпорядок дня. Так, погоджується, розпорядок дня. Котра це година? Скільки ще чекати до ранку? Дві доби він зависає у вогкому повітрі, не маючи куди йти й боячись зупинитись. Ще й малий на його совісті. Добре, що встигли вискочити з інтернату. Якщо все складеться, завтра будемо вдома. І хай малий лишається з нами. Думаю, Ніна буде не проти. До речі, треба буде її знайти, коли все це закінчиться. І фізрука теж, думає Паша й тут-таки згадує все: розстріляне пальто, чувака з коробкою макаронів, голоси біля колодязя. Згадує натовп біля під’їзду, військових, темряву, розбиту лавку, розірвану шубу. Шо з Вірою, до речі? — думає він. Треба було хоч номер телефону записати. Шо з нею могло статись? Дісталась вона додому чи далі сидить десь у підвалі? У підвалі, який він так і не зміг знайти. Коли все закінчиться, обов’язково її знайду, обов’язково. Бізнес-центр, масажний салон, туристична фірма. У разі чого — розшукаю через її подружок. Через подружок, повторює він, точно — через подружок. Паша повертається до малого. Той безтурботно спить. Поруч із ним на підлозі лежить битка, ніби дитяча іграшка. Тоді Паша обережно підводиться, щоб нікого не розбудити, поправляє окуляри, виходить у зал очікування, пробирається на другий поверх.