Двері до буфету напіввідчинені. Паша прослизає всередину. Підсвічує собі, проходить за барну стійку, опиняється в коридорчику, зупиняється перед дверима. Вагається якусь мить, потому обережно стукає. За дверима тиша, відтак чути якесь шарудіння, тріск диванних пружин.
— Хто? — питає сухий голос.
Вона, здогадується Паша й прочиняє двері.
У кутку невеличка кухня: мийка, мікрохвильова, ножі на столі, розсипаний підлогою цукор. На стіні — полички зі спеціями та різним кухонним начинням. Олія, оцет, кетчупи. Алкоголю немає. Під стіною — канапа, ось на ній вона й спить. Щойно Паша зайшов, підскочила, ввімкнула невеликий ліхтарик. Паша спочатку затуляється від світла рукою, проте вирішує не ховатись — дивиться, розглядає. Рожеве волосся, сплутане зі сну, мов дроти, теплий светр. Схоже, спала на канапі, накрившись пуховиком і якоюсь скатертиною. Швидко поправляє коротку спідницю, але Паша встигає помітити: чорні колготи, а ще сірий светр, обличчя без косметики втомлене й беззахисне. Погляд насторожений, проте страху немає — не зовсім розуміє, хто це такий, проте бачить, що боятися немає чого: підсліпуватий погляд з-під окулярів, борода, кров на рукаві куртки, черевики в глині. Виглядає Паша потягано й дещо недоречно. Розбудив — напевно недоречно.
— Що? — питає вона сухо.
— Я на секунду.
Паша звикає до різкого світла, роздивляється по кімнаті, думає, де сісти. Вона це помічає, відразу ж підтягує до себе торбу, прикривається скатертиною, мовляв, тут зайнято, навіть не думай. Він і не думає, бачить у кутку ящик з-під пива, ставить посеред кімнати, сідає.
— Розбудив? — питає.
— А ти як думаєш? — питає вона своєю чергою.
— Ну вибач, — Паша переходить на ти, щоб виглядати переконливіше. — Ти Аня, правильно?
— Ну? — вона далі світить ліхтариком йому просто в обличчя.
— Я бачив, як ти сюди заходила. З цими, двома.
— А що ти ще бачив? — зі злістю питає вона. — Ти хто такий?
— Представник громадськості, — відповідає Паша.
— Що? — не розуміє вона.
— Представник, — повторює Паша. — Громадськості, — додає. — Неважливо, — говорить зрештою. — Вимкни ліхтарик.
Аня слухається, кладе ліхтарик поруч із собою, на безпечну відстань. У кімнаті стає темно.
— Я людину одну шукаю, — говорить Паша. — Може, ти її знаєш.
— Яку людину? — насторожується Аня.
— Ти ж у туристичній фірмі працюєш?
— У якій фірмі? — не розуміє вона.
— Бізнес-центр, на проспекті, — пояснює Паша. — Правильно?
— Ну, — Аня дивиться на нього прискіпливо, потім весело гмикає. — Ти клієнт, да?
— Не зовсім, — заперечує Паша. — Представник громадськості, — нагадує він. — Слухай, мені потрібна Віра. Знаєш?
— Віра?
— Ну.
— Яка вона із себе?
— Ну, така, — Паша пробує описати, — на стоптаних підборах, у шубі.
— Що за шуба?
— Не знаю, — зізнається Паша.
— Ну ось і я не знаю, — сміється вона втомлено.
— У неї обручка на руці! — згадує Паша.
— Обручка? — сміється Аня. — Справді? У нас, у туристичній фірмі, з обручками не ходять, — сміється далі.
— Вона сама сказала, шо працює у вас, — ображено говорить Паша.
— Може, прибиральницею? — припускає Аня.
Але Паша розгублено мовчить, тож і вона замовкає, не сміється. Сидять, мовчать.
— Курити є? — питає вона зрештою.
— Не курю, — відповідає він.
— Я всі свої викурила, — незадоволено говорить Аня. — З цими двома. Без сигарет, суки, ходять.
— Де вони?
— Звідки я знаю? — відповідає Аня. — Втекли кудись.
— А ти шо лишилась?
— А куди я піду? Пересиджу до ранку, буду вибиратись. Шо в тебе з цією Вірою? — питає вона, подумавши.
— Нічого. Вчора познайомились.
— Сподобалась?
— Не розгледів, — зізнається Паша. — Просто переживаю за неї. Хочу знайти, коли це все закінчиться, — додає.