— А з чого ти взяв, що це все закінчиться? — питає вона.
— Ну, має ж воно колись закінчитись, — припускає Паша.
— Думаєш?
Паша не відповідає. Поганого говорити не хочеться, а хорошого нічого не спадає на гадку. Вона теж мовчить. Поправляє волосся, тепліше загортається в скатертину. Збоку виглядає так, ніби він прийшов провідати її до лікарняної палати. І ось вона сидить, бадьора, усміхнена, переконана, що йде на поправку, а він теж старанно бадьориться, хоча, на відміну від неї, знає точний діагноз.
— Ну а обручка? — знову питає Аня.
— Шо обручка?
— Ну, в неї обручка. Мабуть, діти, чоловік. Шуба.
— Думаю, немає в неї чоловіка, — припускає Паша.
— А обручка?
— А чорт його знає, — говорить. — Ось у нас половина педагогічного складу — розлучені жінки. Але обручки не скидають. Носять, для солідності.
— Ти вчитель, чи що?
— Ну?
— І чого вчив?
— Мови.
— Угу, — каже Аня, — перспективно. А не воюєш чому?
— За кого?
— Так хоч за кого.
— Я інвалід, — показує Паша руку.
— Ну й що? — не розуміє вона. — Я тут таких бачила. В одного півголови не було, серйозно. Десь до війни в аварію потрапив. А все одно до нас приходив. Ну — в туристичну фірму.
— І як він? — не вірить Паша.
— Що — як? — знову не розуміє вона.
— Без голови — як йому?
— А, ти про це. Ну, він же не у футбол до нас грати приходив. Для чого йому голова? Шкода його було.
— Чому шкода?
— Красивий був, — пояснює Аня. — Ну, до аварії. А тепер як термінатор ходить.
Аня пожвавлюється, мов дитина, яку батьки довго заговорювали, відволікали, звертали її увагу на інше, і ось вона якоїсь миті справді забуває про біль та лікарів і згадує, скільки всього смачного на неї чекає, коли вона звідси вийде. Якщо вийде. Паша раптом ловить себе на думці, що вони всі тут говорять так, ніби до цього не розмовляли по кілька місяців: швидко й нерозбірливо, намагаються висповідатись, нічого не хочуть забирати із собою. Говорять стільки всього зайвого, неважливого, на підвищених тонах, повчають, звинувачують, виправдовуються. Кинуті, зневажені, забуті. Ображені. Ага, думає Паша, аякже, ображені. Кинуті. Нікого, думає він. Нікого не шкода. Нікого.
— Шкода? — питає Паша. — Тобі їх тут усіх шкода, так? Ти з усіма готова спати.
— Ну а що? — не розуміє вона.
— Та нічого, — відповідає Паша. — Нікого не шкода. Нікого. А ти спи, з ким хочеш.
Аня напружується, помітивши, як у нього змінився голос, підтягує до горла скатертину, вичікує, потім говорить:
— Слухай, — каже, — вчитель, а ти знаєш, що всі професії почесні?
— Угу, — гмикає Паша, — і суспільно корисні.
— Ну а що, з того, що ти робиш, є якась користь?
— Є, — відповідає Паша, — знати мову — це корисно.
— Да ти сам цією мовою не розмовляєш, — шипить вона, і Паша теж зауважує, що голос у неї змінився, став по-зміїному загрозливим. Він не встигає здивуватись, а вона продовжує: — Я хоча б голову нікому не морочу — роблю, що роблю.
— Не злись, — пропонує Паша.
— Чьо це — не злись? — злиться вона. — Приходить якийсь хуй, говорить, чим мені займатись. Не шкода йому. А мені ось шкода. І дітей шкода, яких ти вчиш.
— З дітьми все нормально, — Паша починає нервувати.
— Та ясно, — відмахується Аня. — Їх тобі теж не шкода?
Паша мовчить. Вона дивиться на нього, чекає, що він скаже, але він не каже нічого, тож і вона вважає за краще перевести розмову на щось інше.
— Ти й дітей, підозрюю, не любиш, — говорить.
— Чого це? — ображається Паша.
— По очах бачу, — каже Аня. — І своїх дітей у тебе теж немає.
— Ну, я взагалі тут із малим, — далі ображається Паша.
— З яким малим? — не розуміє вона.
— З племінником, — говорить Паша. — Забрав його з інтернату. — Говорить вагомо, як зазвичай говорять про щось серйозне, важливе. Говорить і чекає на реакцію.
— З інтернату? — пожвавлюється Аня. — Біля окружної?
— Ну.
— Це ж мій інтернат, — говорить вона. — Ти там коли був?
— Увечері сьогодні, — говорить Паша неохоче.
— Як там?
— Нормально, — говорить Паша.
Відводить очі. Але вона не помічає.
— Ніна працює?
— Знаєш її? — дивується Паша.
— Із семи років, — ствердно киває головою Аня. — Ми з одного інтернату. Тільки вона в педагогічний поступила, а я в турфірму.
Тішиться, навіть скатертину відкидає. Шукає натомість пуховик, накидає на плечі. І говорить зовсім інакше, без лінивого роздратування, просто, довірливо.