Так, мов у березні. Неспокійно й тривожно. І дихати боляче від розуміння того, що все може бути, все може статися. Що ось варто від’їхати звідси за найближчий семафор — і почнеться нове життя, зовсім не подібне до того, яким він живе, до якого він звик. Хоча він завжди любив свою станцію, суху зелень літа, темну від мастила траву, запасні колії, що губляться між цупкими стеблами. Любив голоси станції, її запах. Небо над господарськими приміщеннями. Вагони, схожі на будинки, мешканці яких не можуть знайти собі місця, перебираються з одного на інше, випробовують долю. Осінь він теж любив. Осінь на станції була строгою та серйозною. Восени всі зустрічалися після довгих літніх місяців, після пилу та сонця, і помітно було, як усі виросли за літо, як змінились. Потому з довколишніх городів і дачних ділянок, із подвір’їв та скверів тягло димами: палили спочатку бур’ян, за ним листя, що осипалося з високих дерев. Повітря холонуло й гірчило, діставався зимовий одяг, починались дощі, ґрунт намокав, пересуватися ставало важко. Та й не було тут куди пересуватися. Натомість зима знову робила життя на станції веселим і сонячним: рови за складами й доріжки вздовж річки засипало снігом, сама річка перемерзала, холодна течія рухалась під сірою кригою повільно, мов кров уві сні. Зранку прикочувались локомотиви — вкриті снігом та інеєм, після нічних перегонів, пробившись крізь тумани й замети, втомлені, проте неспинні, готові далі тягнути безкінечні валки вагонів. Сонце стояло над дахами й коліями, колійники весело сварились, вони, школярі, тікали з уроків, перебирались насипом, виходили на пагорби, що тяглись уздовж замерзлого річища. Сонце зависало в найвищій точці неба, взимку його постійно не вистачало, потрібно було полювати за ним, виловлювати з морозяного простору. Час від часу зі снігів вивалювався черговий потяг, рвався натруджено за обрій, лишаючи по собі золоті вихори інею, поєднуючи відоме з невідомим.
+