Як у подружжя, що живе разом не перше десятиріччя: всі пристойні слова давно закінчились, для комунікації лишились прокльони й прокляття. Не мовчати ж тепер, правда?
Паша з малим вибираються в зал очікування. Проштовхуються крізь натовп, поближче до вікон. За вікнами, повернувшись до бійців, надривається Єлісєіч. Що кричить — не почуєш, але жестикулює так енергійно, що все зрозуміло. Дим із кухні розбивається дощем, стелеться землею. Менше за все хочеться виходити з будівлі вокзалу назовні, під дощ. Жінки в залі стоять, туляться одна до одної, припадають до вікон. Так, ніби дивляться кіно без звуку. У головній ролі Єлісєіч. Великий німий. Розмахує руками, погрожує кулаком, загрозливо показує поглядом кудись за обрій. Раптом повертається й зауважує глядацьку аудиторію — десятки наляканих жіночих облич, що уважно стежать за кожним його рухом та жестом. Затинається на якусь мить, окидає всіх суворим отаманським поглядом, фокусує зір і знову починає кричати — заклично й підбадьорливо. Лексику, схоже, використовує ту саму, проте якось ураз підтягує черево, навіть щоки підтягує — військовий, одне слово. Паша спостерігає за ним і ловить себе на думці, що погляд в Алєксєя Єлісєіча такий відкритий і пронизливий, ніби він звертається безпосередньо до нього, до Паші, ніби саме з ним, Пашею, ділиться чимось сокровенним. Чорт, так і є, доходить до Паші, він же мені щось і кричить. Паша розштовхує жіночок, пробивається до дверей, відчиняє їх. Представник, долітає до нього незадоволений голос Алєксєя Єлісєіча, йобаної громадськості. Паша спускається сходами, накидає на голову капюшон. Малий не відстає, йде слідом, тримаючи в руках битку. Підходять, Паша протягує Єлісєічу свою задерев’янілу руку. Єлісєіч напружується, але тисне. Малому теж тисне, за інерцією. Схоже, не знає, як говорити, підбирає інтонацію. Зрозуміло, що так, як із бійцями, говорити з Пашею не можна: по-перше, представник громадськості, по-друге, дитина поруч. Тому збирається з думками, змахує краплі з обличчя, киває товстою щокою в бік кухні.
— Значь так, — каже зірваним командирським голосом, — як і обіцяли, — показує на кухню. — Організовуєм, — каже, — прийом піщі. Гражданського насєлєнія, — додає діловито. — Ви, значь, уважаємий представник громадськості, цим і займіться. Такі, значь, інструкції, — каже. — З центру, — додає.
Бійці дивляться на Пашу з ненавистю. Мовляв, якби не цей мудак, відсипались би, не мокли тут, на цій богом забутій привокзальній. Паша ловить на собі ці погляди, сповнені справедливого обурення, проте діватись немає куди: назвався представником громадськості — забезпечуй безперебійний прийом піщі. Чим він і займається. Повертається в зал, де його відразу ж обступає жіночий натовп — мокрий і недовірливий, слухає його, мовчить, і вже в цій мовчанці Паша чує претензії. Але рішуче підіймає руку й починає говорити.
— Значь так, — говорить, — інструкції, як і обіцяли, — каже. — Прийом піщі, — додає, — гражданського насєлєнія, — уточнює. Жінки слухають, не перебивають, мовчать. Паші здається, що його просто не розуміють, якимись не такими словами він говорить. Опускає руку, поправляє окуляри.
— Послухайте, — говорить втомлено. — Там, — показує за вікно, — можна поїсти. У кого є посуд — підходьте.
— Автобуси будуть? — так само втомлено питає його жіночка в чорній жалобній хустці.
— Обіцяли, — відповідає Паша.
— З центру? — питає жіночка.
— З центру, — не заперечує Паша.
Жінки тягнуться на вулицю, прикриваються від дощу, хто чим може, оточують намет, простягають порожній посуд. Боєць у білому брудному халаті й гумових рукавичках щедро накладає якусь мокру кашу зі шматками темного м’яса. Інший розливає чай по кружках і термосах. Всім вистачить, сміється, всім, бабоньки, вистачить. Жінки не реагують, навіть не плачуть. Холодно, мокро, хочеться їсти. Хапають свою пайку, біжать під потоком води назад, у приміщення вокзалу. Паша стоїть на сходах, вдає, що контролює процес. Малий пробіг натовпом, нарив десь одноразову тарілку, прибігає з кашею. Половину ковтає сам — жадібно й швидко, мов качка, — решту соває Паші. Той спочатку віднікується, ніби не голодний, проте не витримує, бере ложку, швидко доїдає за малим. Одразу ж відчуває, як давно не їв, як зголоднів. Утомлено притуляється спиною до колони, розглядає натовп у дощі. Жінки проходять повз нього, дехто киває йому, як давньому знайомому, мовляв, усе нормально, дякуємо, їмо. Дивляться на нього, як на головного. Можливо, справді думають, що він тут за щось відповідає. До того ж Єлісєєвич спілкується лише з ним — виключно й підкреслено. Підходить, потирає мерзлякувато руки, завершаєм, каже, прийом піщі, согласно інструкціям. Осуществили, охоче погоджується Паша, чьо там. Автобус коли буде? Буде, неохоче відповідає Алєксєй Єлісєіч, нервово посмикуючи товстою щокою, точно по графіку подачі. Ну і добре, відказує на це Паша, ну і зашибісь.