Бійці стоять поодаль, дивляться на мокру чергу, всуціль із жінок, намагаються якось підняти бойовий дух, розрядити, так би мовити, хуйову атмосферу, жартують, підсміюються одне з одного. Жінок це натомість лякає: від військових вони тут нічого особливо доброго не очікують, хапають свою їжу, тікають назад, до вокзалу. На Пашу бійці й далі поглядають недобре, мовляв, місцевий, а не воює, бабами прикривається. Щось одне одному нашіптують, самі ж і сміються, показуючи сильні молоді зуби. Паша стійко робить вигляд, що його це не стосується. Стоїть, підпирає колону, слухає, як угорі над ним туркочуть перемерзлі голуби. З-під намету виходить один із бійців — молодий, років двадцять, русявий, акуратний. Начищені берці. Та що там берці — навіть нігті підстрижені. Повнуватий, щоправда. Білий маскхалат, чорна пухка куртка. На пінгвіна схожий, думає Паша: чорний верх, білий низ. І стара офіцерська планшетка через плече. Мабуть, політрук. Піднімається сходами до Паші, закидає планшетку за спину, дістає з кишені яблуко, простягає малому. Малий дивиться на нього зверхньо, проте яблуко бере й відразу ж починає гризти, демонстративно не подякувавши. Боєць-пінгвін дивиться на нього, проте не витримує погляду, повертається до Паші.
— Шо, бать? — питає діловито. — Як обстановка?
Говорить грамотно, без акценту, відразу зрозуміло, що не місцевий. Хоче зрозуміти настрої мирного населення.
— Обстановка як обстановка, — відповідає Паша. Ну а що йому відповісти?
— Важко було? — питає далі пінгвін.
— У сенсі? — не розуміє його Паша.
— Ну, під цими, — киває пінгвін головою на північ, — важко було?
Малий теж підводить голову до Паші, мовляв, ану-ану, важко тобі було чи ні? І голуби вгорі, схоже, теж висовують свої дзьоби, дослухаючись, що ж він відповість.
— Тут жінки й діти, — обережно говорить Паша. — Їм важко.
— Ясно, — з розумінням киває головою пінгвін. — Ну нічого, прорвемось, відбудуємось. Твій? — показує на малого.
— Племінник, — відразу попереджає Паша.
— Де твій тато? — пінгвін нахиляється на малого. Питає дружньо, проте дивиться прискіпливо, нічого не пропустить.
— У танку згорів, — каже малий, хрумтячи яблуком.
— У чиєму? — спалахує оком пінгвін.
— У своєму, — відповідає малий, не моргнувши. — Йому тато з війни пригнав. Дідусь мій, — пояснює.
— Да заливає він, — не витримує Паша. — Кинув їх тато. Інтернатський він.
— Сирота, значить, — співчутливо киває головою пінгвін. — А мама є?
— Мама є, — не заперечує Паша. — Мама в рейсі. Провідниця. — І тут-таки прикушує язика.
— Провідниця? — насторожено перепитує пінгвін. — Ну, і де вона тепер? Де її рейс?
Але тут його окликає Єлісєіч. Вчасно, між іншим. Вася, говорить, чьо доїбався до гражданського лиця? Вася ще раз незадоволено кидає погляд на малого, але той незворушно гризе яблуко, всім своїм виглядом перепитуючи: точно, Вась, чьо доїбався? Вася розвертається, біжить до своїх. Голуби розчаровано тиснуться одне до одного, аби зігрітися.
Автобуси підганяють десь по дев’ятій. Два пошарпані «лази», один синьо-зелений, другий просто брудний, ще до того й використовувались військовими: на синьо-зеленому висять порвані прапори, вздовж борту написане аерозолем бойове гасло, яке вже не прочитати. А брудний, сірий, під’їжджає з вибитими вікнами, звідки печально звисають мокрі фіранки, ніби рвані вітрила. І фари в нього теж розбиті. Та й номерів немає, якщо вже зовсім відверто. І в обох «лазах» за кермом військові, себто транспорт бойовий. У брудного навіть обшивка пробита в кількох місцях, дісталось. Жінки відразу вивалюють назовні, тягнучи на собі клунки й торби, волочачи за собою дітей та різне домашнє начиння. Кидаються до автобусів, кричать, галасують. Алєксєй Єлісєіч спочатку навіть не знає, що робити з цим гражданським насєлєнієм, втім, швидко приходить до тями, пропихається ближче до бусів, підіймає руку, чекає, доки всі заспокояться. А коли всі більш-менш заспокоюються, починає злитись і пояснювати, що, мовляв, треба всім заспокоїтись і послухати те, що він скаже, а то жодного конструктиву й робочої обстановки, і взагалі вони всі його тут підзаїбали. Пояснює, що транспорт він зняв із фронту, де нині проливається кров за праве діло, і тому, якщо вони не зроблять кілька кроків назад, він узагалі має інструкцію з центру послати всіх на хуй і відправити транспорт назад, на передову боротьби за щасливе майбутнє. І коли всі затихають, Єлісєіч говорить, поважно похитуючи товстими щоками, що ось цей, синьо-зелений, поїде на комбінат, а ось цей, просто брудний, на посьолок.