Мікрорайон закінчується, далі траса тягнеться порожнім полем, посеред якого стоять бетонні конструкції, ще з вісімдесятих, щось недобудоване, навіки покинуте, а тепер ще й добите мінометами. За полем рівчак, через нього перекинуто міст, а ось перед мостом стоїть пост. Видно, довго за нього бились, як при цьому міст уцілів — незрозуміло, але вцілів, стоїть. Під’їжджають, пригальмовують. Асфальт довкола поста посічений мінометами: виглядає, наче хтось довго кришив його штиковими лопатами. Бетонні блоки так само посічені й чорні від диму, довкола розкидано розмоклий одяг, порожні пляшки з-під води, упаковки з-під медикаментів. Ламане дерево, рваний папір, гнутий метал. Збоку, на землі, — попереджувальні знаки. Керують усім троє чи четверо бійців — нервові, злі. Зайшли, вочевидь, нещодавно, щойно пост залишився нічиїм, до бліндажів не лізуть, не хочуть ризикувати, стоять під дощем, перевіряють транспорт. Водій підганяє «лаз» поближче, визирає у розбите вікно. До нього підходить боєць: руда борода, зимове взуття, на приклад автомата намотано джгут. Водій щось весело перепитує, жартує, але бородатий у відповідь лише кривиться, зазирає до салону. Паша повільно відвертається до вікна, аби не привертати уваги, і помічає в надтріснутому дзеркалі заднього виду, як із-за «лаза» вирулює ще один боєць. Іде, важко похитуючись і розмірено б’ючи кулаком по розстріляній автобусній обшивці. Невисокий, коротконогий, у важких високих черевиках, простоволосий, коротко стрижений, зовсім ще молодий, сивий. У дзеркальних сонцезахисних окулярах. Зі свіжим шрамом уздовж черепа. На руках — шкіряні рукавички без пальців, темні, з кривавим ошматтям, наче він м’ясо на кухні кулаками відбивав. Йде, наближається, на жінок навіть не дивиться — нецікаві вони йому, відчуває, що найцікавіше попереду, поруч із водієм. Підходить і відразу ж зустрічається поглядом із Пашею. І Паша бачить, як міниться його обличчя, як пливе погляд, як смертельно здригається праве око, немовби він бере Пашу на приціл. І щелепи йому аж зводить від здогадки, і зубами він скрипить від люті. Паша дерев’яніє. Малий, що стоїть, увіткнувшись Паші обличчям у живіт, спиною відчуває, що щось не так, але розвернутись не може, притиснутий Пашею до дверей, тому лише підводить очі й питає пошепки:
— Шо?
— Нормально, — так само пошепки відповідає Паша, не зводячи очей із бійця. — Все нормально.
А боєць думає, що це він йому говорить, до нього звертається. І від цього ще лютіше скрипить зубами.
— Шо? — говорить, сковтуючи слину від накоченої злоби. — Шо, блядь, нормально?
— Паш? — питально смикає Пашу за рукав малий.
— Нормально, нормально, — лише й відповідає Паша, міцно-міцно стискаючи малому плече своїми скам’янілими пальцями.
— Шо?! — заводиться боєць, рвучи з плеча автомат. — Шо?!!
Але тут, побачивши все це, від плит енергійно відходить зовсім молодий військовий: чорна підкочена шапочка, темне волосся, худий, усміхнений, долоня впевнено лежить на прикладі. Підходить, зазирає з-за спини свого товариша, бачить Пашу, посміхається й розуміє, що знає його. Хоча не може згадати звідки. Але знає, точно знає.
І Паша його теж знає. І теж не може згадати. І ось вони дивляться один на одного, якусь мить, зовсім коротко, але бійцеві стає цього часу, аби покласти долоню на плече своєму товаришу — вагомо й переконливо.