Минає літо. Пацан так нікуди й не вступає: провалює іспити. Причому не з мови. Хоча Паша все одно переживає, думає, що його провина тут теж є, хвилюється, чи не буде в нього тепер проблем із татом пацана. Але Пашу ніхто не чіпає, пацана він більше не бачить і швидко про нього забуває. А ось довелось згадати. Як же так? — думає Паша, розглядаючи темний натовп перед собою. Як же так сталось? Як я не помітив, шо мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив? Хоча, пробує він себе заспокоїти, чому проти мене? Не проти мене. До чого тут я? Та ладно, не проти тебе, тут-таки не погоджується він із собою, зрозуміло ж, шо саме проти тебе, конкретно — проти тебе. Проти всього того, шо з тобою пов’язане. А шо зі мною пов’язане? — не розуміє сам себе Паша. Та все, відповідає він собі, і твій предмет, і твоя школа, і прапор, який над нею висить. Вони ж за це воюють. Точніше, проти цього. Чому він мене не здав? — думає Паша. Чому відпустив? Міг же здати. Було за що, чесно кажучи. І що б тоді було з малим?
І тут Паші знову стає страшно. Дуже страшно. І дуже холодно.
Так небіжчиків несуть на цвинтар: ідуть неквапливо вулицею, нікуди не поспішаючи, тягнуть домовину, минають останні хати, виходять за околицю, мовби виносять якийсь непотріб — подалі від чужих очей, подалі від дому. Те саме й тепер: натовп розтягується вулицею, ніби пожежний шланг, тягнеться крізь дощ на передмістя, від центру. Перші вже губляться за дощовою завісою, останні ще товчуться тут, коло крамниць, сперечаються, переконують одне одного.
Перед тим натовпи зійшлися, почали розпитувати, хто звідки, хто куди. Відразу з’явилися найбільш обізнані, які говорили, що ввечері посьолок обов’язково будуть відбивати, що на станцію цілу ніч прибували ешелони з технікою, звідкись із Харкова, і сьогодні все це рушить сюди, аби відбити посьолок. На питання, навіщо його відбивати, лунали вичерпні відповіді, що, по-перше, тут шахти й вугілля, по-друге, звідси пряма дорога до міста, по-третє, тут їх ніхто не чекає: ці, що вчора зайшли, всі в місті, на посьолку їх зовсім немає, заходь, забирай, вішай на селищній раді державний прапор. Чоловіки багатозначно мовчали, даючи жінкам перебивати себе, потому так само безцеремонно перебивали жінок і говорили, що ніхто, ясна річ, сюди не поткнеться, станцію ще вчора розбомбили, разом із технікою, але тут лишатись усе одно не можна: місто будуть відбивати, ці, нові, які зайшли, відступати будуть напевне через посьолок, через пару днів тут каменя на камені не лишиться. Жінки на це заперечливо кричали, покликались на родичів, із якими говорили дослівно вчора, а ті своєю чергою спілкувалися з ким треба й казали, що ніхто відступати не буде, що нова влада надовго, тому тікати треба в будь-якому випадку. А чоловіки на це презирливо гмикали, мовляв, ну-ну, надовго, аякже, домовляться, сторгуються, ці залишать місто, ті повернуться, а нам справді краще б звідси кудись звалити. Про те, що треба валити, говорять усі: хтось переконано й різко, хтось тихо й розгублено. Лишатись ніхто не хоче. Паша намагається зрозуміти, куди вони всі збираються валити, як вибиратимуться, як ітимуть, закликає до порядку, просить слова. Але його вже ніхто не слухає, на нього вже ніхто не звертає уваги. Хіба що озираються недовірливо, коли він підходить, говорять стишено, аби він не почув, відвертаються від нього, приховують щось важливе. Нарешті малий не витримує:
— Що ти з ними взагалі говориш? — питає. — Хай вибираються, куди хочуть, не чіпай їх.
Паша раптом помічає малого: той від ранку якийсь тихий, мовчить увесь час, не курить, не дістає нікого. Ховає руки в кишені, відвертається від дощу. З ним усе добре? — хвилюється Паша. Не вистачає, щоб тут прихопило.
— З тобою все добре? — питає.
— А з тобою? — так само зацікавлено відповідає йому малий.
— Послухай, — Паша сідає на мокру сходинку, намагається говорити спокійно й переконливо, — треба звідси йти. Тут лишатись не можна.
— І куди ми підемо? — питає його малий.
— Додому.
— Полями? — цікавиться малий.
— Підемо з усіма, — говорить Паша, подумавши. — Вони хочуть за місто вийти через переїзд. Там нібито блокпост порожній, наші вчора вийшли, ці ще не зайшли.
— Ваші? — гмикає малий.
— Ну ладно, не починай, — сердиться Паша. — Там фактично фронту зараз немає, можна перейти на інший бік. Дійдемо куди-небудь, викличемо таксі. Ввечері будемо вдома. Якщо там не розбомбили все.