— Шо зі снігом? — налякано кричить малий, біжучи, задихаючись, але не зупиняючись. — Шо з ним?
— Не знаю! — так само на бігу вигукує Паша. — Біжімо.
— Шо з ним?! — допитується малий.
І в його голосі прорізаються нотки жаху й істерики. Так, ніби він хоче розплакатись, але розуміє, що плакати не можна, не треба плакати, хоча все одно — дуже хочеться. Тому він стримується, але довго стримуватись не зможе, це ж зрозуміло. Це ж зрозуміло, миттєво все розуміє Паша, це ж зрозуміло: довго стримуватись він не зможе.
Все, як тоді. Все, як тоді, коли з ним уперше стався напад. Коли його знудило й вивернуло, і він вибіг із дому, в ніч, і Паша мусив бігти слідом, ловлячи його поміж дерев, наче власну тінь. Зараз буде те саме, говорить Паша сам собі, це ж зрозуміло. Тоді він підхоплює малого, разом із його наплічником, і закидає собі на спину. Відразу ж відчуває всю вагу тринадцятилітнього підлітка, і всю вагу зимового одягу, і всю свою триденну втому відчуває. Головне — не послизнутись, нагадує сам собі, й біжить далі, чуючи поряд себе важке дихання втомлених жінок. Біжить повз жовтий мертвий сніг і посічені дерева, довгою-довгою звивистою дорогою, на якій трапляються то вирвані звідкись дошки, то втоптані в сніг шматки заліза, то просто брудні ганчірки. І що далі біжить, то темнішим довкола стає сніг. Аж раптом його не стає зовсім — лише чорний вигорілий ґрунт між деревами. І дерева теж вигорілі. І все довкола просякнуте димом і вогнем. І тоді вони вибігають на переїзд.
Схоже на великий смітник, який необережно підпалили: металеві балки, трощене дерево, втоптаний у сажу одяг. Плавлене скло, знищена їжа, захисні мішки з піском — розірвані, мов подушки в дитячій спальні. Збоку, між посічених осколками стовбурів, валяється шлагбаум. Розбита будка, пориті довкола траншеї — так само горілі й засипані мерзлим піском. Біла, мов кість, сталь холодних рейок. Довкола сліди від мін і купа військового спорядження. Залізничним насипом розкидано пошматований і закривавлений камуфляж. Кров не встигла замерзнути: схоже, одяг зрізали з тіла щойно, зовсім нещодавно, і ті, що зрізали, схоже, десь зовсім поруч, далеко не встигли відійти, можуть будь-якої миті повернутись. Але головне навіть не це, головне — що за будкою, по той бік насипу, стоїть «урал», вантажений темними ящиками. Кабіна згоріла, і від коліс залишилось тільки палене ошмаття, а ось ящики чомусь не горять, лише тліють, і дим від них здіймається, мов із крематорію, неквапливо заповнюючи собою зимове небо. Ось звідки дим, здогадується Паша, ось що горить. Паша опускає малого на землю, стоять, боязко приглядаються до «урала». Жіночки, що бігли за ними слідом, підтягуються, важко й знеможено задихаючись, бабця з великим пластиковим мішком за спиною кидає мішок, сама падає зверху, не маючи ні сил, ні слів на щось нарікати.
— Шо це? — налякано кричить до Паші жіночка років п’ятдесяти. Важка хутряна шапка, з-під якої вибивається фарбоване чорне волосся, брудна дублянка, зимові чоботи зі зламаними підборами. Макіяж розмило, як малюнок на морському узбережжі.
— Машину спалили, — пояснює Паша. — Осколок, мабуть, потрапив.
— Та ні, — далі кричить вона, — димить шо? Шо в ящиках?
— Не знаю, — чесно зізнається Паша. — Може, продукти?
— Та які продукти?! — кричить вона. Тоді прикриває нажахано рот, аби не кричати, і кидається вперед — через залізничний насип, через переїзд, подалі звідси, головне — подалі звідси.