— Темно, — говорить Паша, киваючи в бік дому.
— Ясно, шо темно, — відповідає малий. — Лінію обірвало.
Далі на вулиці справді лежить обвалений стовп. Дроти довкола нього схожі на волосся, вичесане жорсткою щіткою. За деревами, у кінці вулиці, чути потужні двигуни: схоже, танк. Куди їде, незрозуміло, але краще, звісно, не чекати.
— Давай, — каже малий і крізь діру в паркані пролазить на подвір’я.
Він тепер говорить, що і як робити, а Паша слухається. Ну а чому ні, думає, він усе правильно говорить, усе по ділу. Проходять невеликим городом. Ліворуч гараж, пахне бензином, праворуч — якась хитка прибудова, між ними розмокла стежка. Проходять, уважно дивлячись під ноги, минають гараж. І тут у спину їм рветься важкий псячий гавкіт. Малий стрибає вперед, Паша теж інстинктивно пригинається — темна з жовтими підпалинами вівчарка валиться всім своїм м’язистим тілом на розбовтану загорожу сарайчика, витягується на задніх лапах, мов балерина на пуантах, намагаючись вискочити з вольєра, з ненавистю хапає пащекою повітря, обгавкуючи цих двох чужих, висуває морду під дощ. Повітря відгонить мокрою псятиною. Двері на ґанку різко прочиняються, на порозі стоїть, сторожко зігнувшись і розглядаючи сутінки, чоловік. Спортивні штани, затяганий светр, босі ноги. Пальці ніг підтискає, ніби входить у холодне море. Мерзне, не може нічого розгледіти.
— Хто там? — кричить і тут-таки закашлюється. Однією рукою тримається за двері, аби не причинились, а в другій тримає сокиру, якою, вочевидь, і рубав перед цим дрова. — Хто?
Пес уже зовсім біситься, кидається на загорожу, б’є її напруженим тілом, намагається будь-що вирватися й загризти.
— Свої! — кричить раптом Паша. — Свої, все нормально!
Підходять ближче. Чоловікові років п’ятдесят, дивиться перелякано, не опускає сокири.
— Ми зі станції, — перекрикує Паша пса. — У мене дитина. Нам би погрітись.
І стискає малому плече, мовляв, мовчи, я говоритиму. Малий підігрує, горбиться під дощем, шморгає носом. Чоловік далі кашляє, потому розвертається, зникає в будинку. Дверей за собою не причиняє. Паша піднімається сходами, малий за ним.
Посеред веранди стоїть стіл, завалений яблуками. Яблука мерзлі, наче згаслі метеорити, що цілу осінь падали в степ. Відгонить сирістю та гнилизною. Проходять до кімнати. Ліжко в кутку, пальто замість ковдри. Лампочка звисає, як відімкнутий студійний мікрофон. Світла немає, господар палить гасову лампу. Сидить за столом, дивиться з-під лоба. Сокиру поклав коло себе, на стіл. Дві чашки, дві тарілки, сірий хліб. Можна подумати, що він його сокирою рубати буде. Світла мало, проте обличчя його можна розгледіти. Жовта шкіра, важкі мішки під очима, залисини. Або п’є, думає Паша, або пив. Босими ногами постукує по брудному килиму. Паша з малим стоять на порозі, не поспішають заходити, хоча й виходити теж не збираються.
— Вибачте, — Паша вибачається таким голосом, ніби посилає господаря подалі, — йому одяг просушити треба, застудиться.
— Ти хто? — похмуро питає господар. Помітно, що хоче говорити суворо, проте природної суворості не вистачає, а мішки роблять його не так грізним, як неопохмеленим. Говорить російською, але такою собі, не надто виразною, з помилками в наголосах.
— Я вчитель, — пояснює Паша, — зі станції. Ми в місті були, додому добираємось.
— Ви з міста? — дивується той. — Як пройшли? Там же пост закритий, на переїзді.
— Немає там поста, — говорить на це Паша й починає мовчки стягувати із себе важку від вологи куртку.
Господар дивиться на це насуплено, проте нічого не говорить, стримується, придивляється. Малий теж мовчки, без запрошення, стягує кросівки, чавкає мокрими шкарпетками, сідає при столі, навпроти господаря. І тут із сусідньої кімнати визирає жінка. Товста, налякана. Коротко стрижене, фарбоване в каштановий колір волосся, важке підборіддя, мокрі очі. Бачить свого чоловіка за столом, сокиру коло нього, двох незнайомих: один дорослий, з бородою, в окулярах, інший ще зовсім дитина. Хто такі — невідомо.
— Шо тут? — питає незадоволено, звертаючись передусім до чоловіка, ніби це він їх запросив із вулиці на дружню розмову. — Шо?
— Одяг де повісити можна? — перебиває її Паша.