Підходить і дивиться крізь запітнілі скельця окулярів своїми червоними очима. Жінка не витримує, відводить погляд, дивиться на малого, але в того очі теж червоні — від дощу й безсоння.
— Шо ти сидиш? — кричить вона на чоловіка. — Шо сидиш?
Господар нервово підривається, підхоплює в Паші з рук куртку, пішли, каже, там пічка. Проходять до сусідньої кімнати. Ліжко, стілець, обірвані фотошпалери. Розпечена пічка, просохлі дрова на підлозі. Розвішують одяг, Паша присуває дві пари черевиків — свої та малого — ближче до вогню. Повертаються назад. Малий уже спить на ліжку. Господар підходить, обережно накриває його пальтом. Повертається, сідає за стіл, ближче до сокири.
— Шо в селі? — питає Паша строго.
Господар дивиться на нього, вичікує, не відповідає. Ніби він і не має боятися цього вчителя, а все одно щось примушує його бути обережним. Щось із цим учителем не так, думає господар.
— Не знаю, — каже. — Дома сиджу третій день. Стріляли там.
— Транспорт ходить? — уточнює Паша.
— Да який транспорт? — ображається господар. — Я ж кажу, стріляли.
— Ну і як нам до станції дістатись? — ставить Паша наступне запитання.
— Та я почом знаю? — відповідає господар загнано.
Сидить, очі бігають, барабанить пальцями по столу.
Паша нависає над ним, не відходить.
— І шо робити будемо? — питає далі.
Господар погладжує рукою сокиру, зважується, прикидає, почісує п’ятірнею свої залисини.
— А шо там зараз, на станції? — питає.
— Все добре там, — відповідає йому на це Паша, потроху нервуючи. Якщо спробує нас вигнати, думає, дивлячись на господаря, завалю. Його ж сокирою. — Все під контролем. Ситуація стабільна.
Господар на ці слова боязко опускає очі. Щось тут не так, сумнівається далі, щось він не договорює, цей учитель.
— Ну ладно, — зважується. — А ви хоч за кого? — питає з надією.
Тут Паша підходить до столу, спирається на нього кулаками, дивиться господарю просто в очі, дивиться довго й виснажливо, не відводячи погляду.
— Ну а ти як думаєш? — відповідає.
Чоловік думає, опустивши голову. Таке враження, що думає він мішками під очима.
— Ясно, — каже зрештою.
Шо тобі ясно? — говорить Паша про себе. Шо тобі, блядь, ясно?
— Добре, — говорить натомість господарю.
— Послухай, — говорить чоловік нервово, — давай так: я вас вивезу із села. Якщо там поста немає.
— Ну? — торгується Паша.
— Спробую проскочити до траси. Там висаджу. Викличете таксі, доїдете додому. Грошей не треба.
— А шо це тобі грошей не треба? — строго питає Паша.
— Послухай, — ще більше нервує чоловік, — я ж тебе нічого не питаю. Давай відвезу і все. Потім, може, і ти мене виручиш.
Паша не відповідає. Дивиться на господаря, як на м’ясо, що зіпсувалось.
— Виручу, — каже жорстко. — Орден тобі дам.
Господар кидає на нього ображений погляд. Мішки під очима нервово посмикуються. Але стримується, не відповідає.
— Хай малий поспить, — говорить встаючи. — За годину виїдемо.
Підводиться, гасить лампу, виходить. Паша якийсь час стоїть у темряві. Дивиться на малого, на його спокійне, мов у мерця, обличчя, на куртку, яку він так і не скинув, так і спить у ній. Якоїсь миті йому навіть здається, що малий не дихає, Паша аж холодним потом береться від цієї думки. Втім, малий щось говорить — нерозбірливо, крізь сон, — і Паша заспокоюється: все гаразд, живий. Намацує стілець, сідає, кладе голову на руки, провалюється в сон. А уві сні бачить лише сніг, яким йому ще треба перебрести. Ступає цим снігом, провалюється в нього, витягує ногу, знову провалюється, робить крок за кроком, важко, ніби йде річковим потоком, бреде снігом, продовжує уві сні робити те, що робив перед цим цілий день: намагається вибратись, намагається кудись дійти, відчуває, як тисне зсередини пружина, як вона примушує його робити крок за кроком. І ще відчуває за спиною чиєсь дихання — важке, твариняче. Озирається. Але нікого не бачить, лише білий сніг до самого обрію. Час від часу прокидається, бачить місячне вогке світло за вікном, чує стукіт дощових крапель у віконне скло, відчуває солодкий гасовий запах і знову провалюється у свій сніг, знову ним бреде, замерзає в ньому, губиться, намагається втекти від смерті. Хоча як ти від неї втечеш — по такому снігу? Не втечеш, навіть не намагайся. Сніг робить безпорадним, беззахисним. Одного разу ти провалюєшся в нього, він пропікає тебе до кісток, і потім уже ніколи не позбудешся цього дотику смерті, відчуватимеш його, скільки житимеш. А скільки ти житимеш? Скільки?