— Ей, — махає рукою, — підійди.
Паша вдає, що не чує, тягне малого за собою, хоче прослизнути між маршруткою й будинком. Мовляв, такий галас, і стільки народу, я просто не почув, я піду собі, не треба мене чіпати. А галас дійсно стоїть такий, що не чути власних кроків і не чути цього противного чавкання мокрих черевиків у холодних калюжах. Але військовий думає, схоже, не так. Зовсім інакше він думає.
— Земляк, — кричить хрипко, як старому знайомому.
Паша зупиняється. Питально дивиться, мовляв, шо нада? Військовий знову махає рукою: давай сюди, показує. Паша з малим перезираються, підходять.
— Шо, земляк? — кричить військовий. — Курити є?
Зморшки на обличчі, ніби йому довго м’яли лице. Волосся сиве й таке коротке, аж здається, що це в нього череп такий — металево-сивий, з холодного заліза. На вигляд під шістдесят, камуфляж висить, черево знизу стягнуте паском. На плечах шуба. На Пашу з малим дивиться невидющим поглядом, мовби глядить на них, а бачить щось своє. І кричить при цьому. Хрипко, надірвано.
— Курити є? — перепитує.
— Не курю, — відповідає Паша.
— Шо? — не розуміє його металевоголовий. — Не чую нічого, земляк. Контужений я.
Говорить суржиком, через слово стрибає з мови на мову.
— Ти, — каже, — не спіши, я по губах читати буду.
— Не курю, — каже Паша. — Я не ку-рю.
— Не куриш? — здогадується військовий.
Паша заперечливо крутить головою.
— А шо так? — розчаровано питає військовий.
— Шкідливо, — повільно тягне Паша.
— Шкідливо? — здогадується військовий. — Це точно, шкідливо. Ну а ти? — питає малого.
— Шо я?
— Куриш?
Малий якусь мить вагається, скошує оком на Пашу, потім робить крок уперед, дістає сигарети, простягає військовому. Той дістає одну, потім, подумавши, ще одну.
— Да ладно, — кричить малий. — Забирай усе. Я кинув.
— Кинув? — здогадується металевоголовий. — Молодець. А ти хто, земляк? — військовий підпалює від вогню й переводить погляд на Пашу.
Паша дивиться на вогонь, на сигарету в його чорних і теж якихось металевих пальцях, на малого, що гріє руки над багаттям, і стає йому тепло й спокійно.
— Учитель, — говорить він військовому. А потім повільно повторює: — У-чи-тель.
Металевоголовий завмирає. Сигарета так і стримить із кутика вуст, димить, осипається попелом. Повіки звужуються, ніби він дивиться на яскраве світло. Погляд твердне. Паша відразу ж холоне. Що не так? — думає. Що я сказав не так?
— Учитель, — повторює він. — Канікули в нас.
Але військовий його, схоже, вже не слухає. Підводиться, зістрибує в калюжу, поправляє шубу на плечах.