– Плям... Плям... – млів я. – Випивки!
– Нащо? – сплеснула руками мавка. – Ви такий інтересний, мужчина в соку, а під очима вже мішечки. Це ж від неї, клятої! Хіба що до шашлика візьміть келих хванчкари, а до кави двадцять шість грамів коньячку, вірменського. І ще пляшечку новоросійської пепсіколи рекомендую.
Я лиш розчулено мугикав.
– Сигарети антинікотинні є в буфеті. Беріть одразу блок, – голубила душу солодоня. – І ще раджу прихопити додому баличок, сулугуні, салямі, буженину найсмачнішу – з хутора Воронкова, що під Борисполем. Я акуратний пакунок загорну. Що вже сім’я зрадіє!
Гаряча сльоза обпекла мені щоку.
– Чудово! – підсумувала принцеса сервісу. – Шампіньйони будуть за сім хвилин. А взагалі не дуже поспішайте – у програмі нашого ансамблю сьогодні старовинні романси.
– Може, півлітру? Символічно! Для плану! – стогнав я від захоплення.
– Спиртне з плану знято. На виробіток не впливає, – співав янгольський голосок.
– Я не сплю? Вщипніть мене!
І туттаки вщипнуло. Боляче! За вухо.
– Куняти на вокзалі будеш! – Ніжне піанісімо враз набрало тембр месіанської труби.
Я підскочив. Перед моїм носом швиргала серветкоюганчіркою дебела молодиця.
Таки закуняв! Рівно сорок хвилин!
– Що будемо? У розблюдовку заглядав? – Офіціантка налаштувалася чкурнути у безвість.
– Півлітру! – заволав я. – І якогось закусону!
– Та не кричи! – стрельнула очима навсебіч можновладна. – Зараз подам. У графинчику. Бачу, свій хлопець. Не перебирало жебракувате...
СЛОВА
Директор заводу промінився.
Я підготувався до найкращого.
– План по обсягу?
– Сто два відсотки.
– План по реалізації?
– Сто один відсоток.
– Кругом вперед? – заяснів я.
– Про що мова! – засяяв директор.
– І останнє...
– Взяли підвищені...
– Я не про це...
– Дякую за увагу!
– Як з продуктивністю праці?
– Ааа... Порядок...
– Який?
– Залізний!
– Скільки процентів?
– Кого?
– Продуктивності!
– Чого?
– Праці!
– Норма.
– Прошу процент.
– А люди? – зманеврував директор.
– Творці продуктивності? – уточнив я.
– Ну!
– Внесли свій вклад?
– Огогого!
– На скільки процентів?
– А дрібносерійне виробництво? – відбився директор.
– А новітня оснастка? – напосідав я.
– А напружений план? – парирував директор.
– А НТреволюція? – я загнав його в куток.
– Вас зрозумів, – здався директор. – Як благородна людина – кореспондента.
– Отже, продуктивність?
– План недовиконали.
– Не виконали?
– Недовиконали.
– ? ? ?
– Ну, майже виконали. З маніпусіньким недо, – і директор для наочності показав мені півмізинця.
– То виконали чи...
– Іще б ледьледь, –директор підстрибнув у кріслі, – і в дамках!
– То виконали чи не виконали? – приречено тягнув я.
– Рецидиви лобової журналістики! – перейшов у наступ директор.
– Виконали?
– Недо...
– Не виконали?
– До...
– Ре!
– Мі!
– Фа!
– Соль!
– Ля!
– Сі!
– Не питаай... – чомусь затягнув я.
– Не питаай, чого в мене заплакані очі, –приємним баритоном підтягнув директор. І звичним рухом увімкнув світлове табло.
На екранчику дужа рука затуляла рота пустобрехові. Напис проголошував: «Час – матеріальна цінність».
Я втер зволожені очі записничком і тихо запитав:
– Що таке «перенедопив»?
У директорових очах майнула зацікавленість, і він вимкнув табло.
– Вперше чую!
– Це коли випив більше, ніж міг, але менше, ніж хотів.
– Гогогого... Люблю парадокси! – І директор натиснув кнопку селектора: – Головного інженера. Це ти? Катай сюди! У мене кореспондент – послухаємо побрехеньки. Про наші успіхи я вже розповів...
ГІПЕРБОЛА
Була собі в одному місті торговельна база. Величенька, багатенька, але невезуча.
Впродовж багатьох років з цієї бази жили її працівники та працівники ОБХСС. Перші – на зарплату. Другі – виключно на зарплату.
ОБХСС, як і було в дійсності, з’явиться в оповіді двічі. На кульмінаційний момент та розв’язку.
А сюжет рухатиме торгівля. Точніше – один її представник.
Молодий дипломований спец Ігор Ох прийняв базу замість товариша, якого певний час називатимуть не товаришем, а суворо й урочисто – громадянином. Як зазначалося в експозиції, ця база була невезучою. Її один за одним очолювали товариші, яких потім довго називали громадянами.