– Місяць тому, – включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста, – я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані «Діоскурі». Фантастика! Форель... дві балерини... кава у срібних джезвах...
– Теж піжонство, –буркнув дідок. –Ах, ця сучасна молодь...
– Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам, – реабілітувався аматор екзотики. – «Обмивав» жигулівський фіат після обкатки.
– А... Ну, що ж... І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?
– Три роки... Як кажуть, недоїдав у ресторанах...
– От! –дідок знову вистрілив у мене пальцем. – Три роки – і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких у кишені диплом, а на шиї – баняк...
– Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу, – подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе. – Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний, – усі подивилися на мене. – Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту...
– Недовиховали, – осудив дідок. – А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?
Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.
– Е, що вже там! – махнув рукою Себастян Хомич.
– Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую...
– Але ж ваша посада... – не втримався я.
– Так, я скромний оцінювач комісійного магазину, – з гідністю відповів недовихователь.
– І ваша зарплата...
– До чого тут зарплата, ставка, оклад! – скипів дідок. – Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся..,
– А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! – благоговійно сказав Сева. – Версаль!
– Хто не ризикує, той не п’є шампанського! – висловився Костя.
– Ет, хіба він зрозуміє! –добив мене директор овочевого магазину Хаам. – Праведник... схимник... адвентист тринадцятої зарплати... З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!
– Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! – вставив Костя.
– Ми вас не затримуємо! – бундючно виголосив дідокнелауреат і показав мені на вихід.
У цей момент двері відчинилися – увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.
– Нус, ваш візит затягнувся, – сказав він мені. – Всього найкращого, товаришу кореспондент! – І бородань повернувся до вишуканого товариства.
– Підслідні, встати!
– Слухаємось, громадянине слідчий! – хором відповіли вони.
СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ
Це сталося недавно: на Місяці тількино змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири.
Саме в той час нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на веранді ресторанчика «Під чумацьким возом». Так, так, на мальовничих дніпрових схилах.
Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.
Я розумію ваші сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди. Але це було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно, навіть через ресторани.
До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос – крутенький, скажу вам, дядько! – буркнув:
– Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе?
Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:
– Не гавкайте, куме!
І дискусія блискавично припинилася.
Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети «Прима» (захоплення зі студентських років) і дивилися на молодь, яка вигицувала під електробандури танокмодерн «мадагаскарський гопачок».
Світила на когось чекали. І явно нервували.
– ВаЙ! Чи прийде наш дорогий бічо? – спитав Антисвіт.
– Не беріть собі в голову, він точний, як одеські биндюжники, – мовив Дельфін.
– Авжеж! – підтвердив Космос. – Я телефонував особисто.
– Маємо кілька хвилин, дорогі, – Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника. –Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам...
Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:
– Дзуськи... Тільки у мене засяє його талант...
– Прогрес без нього неможливий...
– Автор геніального...