На світанку почалося.
– Де ж твоя Матильда? – ласкаво запитала Тетяна.
– А там, де твій Роберт! – моментально відповів Євген.
– Чому я не зідрала шиньйон з цієї овечки? – задумливо проказала молода.
Молодий теж вдався до риторичного запитання:
– Чому я не врізав цьому Робертунчику?
– Послав бог чоловічка! – сказала Тетяна.
Євген відповів анекдотом:
– Коли подружнє життя – це діжка з дьогтем, а медовий місяць – тонка плівка меду згори, то ясно, що мені відкрили діжку не з того боку...
– Пошляк! – вибухнула молода.
І тут зі світлиці проклюнувся голос газдині. Вона виспівувала:
Як вони кохалися
З вечора до рання,
Їм соловій на калині
Голосив кохання.
А він її: «Котику,
Котику й бальончику».
Вона його: «Котику,
Голубчику, горобчику».
Як вони побралися:
У милого борода, як рижева щітка,
На котика й бальончика
Глядить, як на дідька...
Пісня урвалася.
– Чув? – проказала Тетяна.
– Що саме?
– Що всі ви, мужики, до весілля присягаєтесь нас на руках носити...
– Я й носив, поки ти не перескочила на руки Робертунчику...
– Це просто смішно! Відмовити сусідові по столику в танці принаймні нешляхетно...
– А не запросити покинуту даму на танець шляхетно?
– На танець?! Обійми під музику ти називаєш танцем? Ось тобі! – і молода вліпила аплодисмент у щоку молодому.
– Як ти сміла?!. – і Євген гахнув об долівку глексувенір.
Тетяна, як пантера, стрибнула до тарілі з крашанками...
Але її зупинив голос газдині. Вона виводила:
Милий милій сипле слів,
Як гороха в бочку.
Мила милому зубами
Пірвала сорочку.
І вони зчиняють крик
Та й роблять повстання,
З мисок, глеків, тарілок
Ціла тарагання...
Газдиня змовкла, а Євген пошепки спитав:
– Цікаво, що таке тарагання?
– Спитай у своєї Матильди! – відчикрижила молода.
– Якого чорта ти причепилася зі своєю Матильдою? – скипів Євген.
– З моєю? З твоєю, любий мій! Ти мені своїх майбутніх пасій у подруги не підсовуй! – і крашанка вліпилася в стіну побіля Євгенового носа.
– Ах, так? – і в кохані очі полетіла пачка сигарет.
Тетяна вивернулася і пожбурила у білий світ полив’яну миску.
Євген звузив очі... І тут з новою силою розлігся голос газдині.
А голубка як жбурне
Баняка в калину:
«Ти вже мені наспівався,
Такийсякий сину!
Ти вже мені наспівавсь
Та й наголосився,
Через тебе той упир
Мене очепився».
Тетяна чмихнула і сповзла на долівку. А газдиня в світлиці набирала голосу:
А голубчик як гужне
У калину миску:
«Щоби тобі вивернуло
Той язик у писку!
Ти вже мені наспівавсь,
Годі вже співати,
Через тебе, соловію,
Взяв біду до хати...»
Євген опустився на коліна поруч з Тетяною. Щока торкнулася щоки, руки сплелися на глиняному прахові.
– Перепиши слова, люба...
– Обов’язково, любий... Винесеш черепки непомітно...
– Так, кохана...
– Цікаво, як закінчується пісня...
І одразу виник голос газдині:
Потім вони черепки
Поза хату носять...
А соловій на калині
Кохання голосить,
А соловій на калині
Кохання голосить!
– Котик і бальончик... – шепнув Євген.
– Голубчик і горобчик... – шепнула Тетяна.
– Назавжди...
– Назавжди...
ВИШИБАЛА
Не люблю, як придурюються! Є чим похвалитися – перснем чи кожухом – хвались. І тобі кайф, і людям шпилька.
Да! Сам я по авточасті. Це така кібернетика, що без неї, без авточасті, далеко не заїдеш. Роблю в столиці, а живу в Дачному – півгодини на електричці. І нащо та столиця, де кожен прищ викаблучується, фурункула з себе строїть. Плюнеш – і не в того попадеш, лишні нерви.
На своїй Помідорній вулиці я перший чоловік. І бугаю роги скручу. Але не хочу, бо культурний. Мене так і звали – граф. Відгрохав хату, як музей, на два поверхи. Нагорі я, внизу мать.
Мать, правда, стогне: взяв би, каже, якусь негорду заміж, бо фрукта гниє і в телевізор кольоровий ніколи глянути. Бери, раджу, мать, на грядки транзистор і гартуй характер, бо якраз візьму горду, з ногами і бюстом, і щоб поавстралійському шпрехала.
Щоб срізь фірма. Сам я в «Ладі», а що на мені? Джинси «Лев і Страус», двісті монет кинув. Зате до інтуристочок підвалитися чи нашу вщипнути – всігда пожалуста. Бо фірма! На мені все японськотехаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Давлю класового і даром не треба, хіба щось попоїсти.