– Увага! Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім’я продовження роду людського, а також для заохочення лікерогорілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя доцента Кості та студентки Насті! Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!
Тут наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози. Наречена заплескала в долоні, а женихсирота вперше подав голос:
– Ми щасливі, що нас напучує в невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя та Бхілаї! Ляснемо з цього приводу, як заведено у доцентів, фужерами!
Весілля пішло як підстебнуте. Вишибала посипав тости, позбирані на міжнародних столах, і з моєю училкою встиг перемовитись тицьатиць. А я сиджу, як обпльований, без нуля вніманія.
Училка вшкварила стиль з тим сталеваром, а я спіймав на танець Мотрю Карпівну і шепчу:
– Скажіть цьому, щоб не сіпався, а сидів вишибалою. Бо не люблю, як придурюються...
– Сказився! – відпускає Мотря Карпівна аперкот мені під ребро. – Що мелеш?
– А хто буде вишибалою?
– Ти й будеш, не велике цабе! Червінця взяв?!
Ну, думаю, я вам покажу вишибалу! І чарку за чаркою!
А сталевардипломат уже без дипломатії бере училку за талію, та іржуть, як лошаки, та стрекочуть поанглійському, як сороки. І головне, я все розумію без перекладу, і вже сам жаліюсь сусідам поанглійському, але вони ні чорта не розуміють...
Ну, закінчилося весілля в рожевому тумані. Правда, одного вишибли. Мене. Сталевар вишиб. А сам кудись зник. І не сам – з училкою...
Да! Було діло. З того часу авторитет мій підупав – вишибалою кличуть. А училка й сталевар прислали мені потім свою весільну фотішку. І джинси в благодарность за знайомство. Джинси, конєшно, фірма. Тільки не люблю, як придурюються...
КОНТЕКСТИ
Алладіну все до лампочки!
-
Потонув у дипломатичних каналах.
-
Геній – це людина, яка знає про свій винятковий талант і, незважаючи на це, продовжує працювати.
-
«У випадку загорания дзвоніть по телефону 01». А у випадку тління?
-
Захлинувся від повноти життя.
-
Культура пішла вперед. Безкультур’я залишилось на місці.
-
Крилаті слова: «Людина вище ситості» – чомусь найчастіше лунають на бенкетах.
-
Що ті зуби мудрості проти гострих ліктів!
ХУДОЖНІЙ СВИСТ.
Пародійне
ПОЕЗІЯ І ДІЙСНІСТЬ
То був справжній тріумф. Шоферові Аполлінарію Втулці аплодувала вся літературна студія. Сам керівник відзначив «своєрідну метафоричність, яка сприяла втіленню матеріалістичних емоцій в оригінальну образну концепцію світу».
Розвиваючи висновок метра, літстудійці наголосили, що Втулка заглибився у життя і, зокрема, в автосправу і сміливіше, ніж деякі класики.
Усі дійшли висновку, що вічна тема – зрада коханої – заграла у вірші Аполлінарія новими барвами, бо поет несподівано синтезував почуття ліричного героя і (теж шофера) зі станом його автомашини. Звідси й потяглася низка художніх знахідок: сльози відставного коханця капали, як вода з радіатора, бідне серце стугоніло, як перегрітий мотор, нерви буксували, як педаль зчеплення, вовком ревнощів гарчав кардан...
Та попри все, відзначили літстудійці, громадянська струна заглушила песимізм ліричного героя, і він витиснув рекордну швидкість на трасі трудової романтики, хоч гальм чортма.
Вірш надрукували. Літкерівник особисто зателефонував до Втулки у гараж і поздоровив з літературним дебютом.
– Та ну вас усіх! – гарикнув у трубку здібний початківець.
– Пардон, Аполлінарію! Ти здурів? – скрикнув вражений метр.
– Згорів! – надривно відповів Втулка. –Завгар прочитав мого вірша у газеті й перевів мене в автослюсарі за експлуатацію аварійної машини...
ЦЕ БУЛО НЕ В ПАРИЖІ
Етюд. Образок. Шкіц. Пастель. Малюнок. Інтермеццо. Ноктюрн.
Перші грайливі промені ясноликого сонця, цього небесного світила, просотавши густосинє прядиво темнозелених сутінків, ласкаво вдарились у лискучу лисину сторожа, що бовванів аж ген на виднокрузі біля таємничого, мов єгипетська піраміда, золотавосолом’яного куреня, і, віддзеркалившись, сонцесяйвом затопили не тільки мальовниче село і зачудовані вибалки, але й всеньку плантацію № 42.