Я підводжуся й ріжу правдуматку:
– Вибачте, кажу, пропустив титри, та, мабуть, воно на краще. Бо, як молодий режисер, робимо скидку: «Все попереду...» А як старий режисер, робимо скидку: «Може, востаннє...» Авторів фільму я не знаю, то дозвольте без усяких скидок. Режисерський задум такий: натуралізувати заводські будні, грати «під життя», що й зумовило добір невідомих акторів. У суто виробничому плані до картини, як кажуть, не причепишся. Безкомпромісно поставлена проблема впровадження нової техніки. Але! Вся дія відбувається у цехах та управлінських службах. Чи виправданий такий прийом кінорозповіді? Я нарахував п’ятнадцять виробничих операцій, вісім нарад і... один день народження. Нудота! Навіть на однісінькому святі розгорнулася дискусія про недостатнє стимулювання технічного переозброєння...
– Саме так і було! – підскочив замшевий дідусь.
– Можливо, – кажу, – але справжнє мистецтво є збільшуваним склом, а не дзеркалом, до того ж нешліфованим.
– Нешліфованим?! – знову підкинуло дідуся.
– А так! – правлю своє. – Вже не кажу про те, що в картині з’являється і зникає з десяток персонажів, і не добереш, хто з них позитивний, а хто негативний. Молоді чомусь усі із залисинами, а старші люди – патлаті. Жінки всі до одної красуні, ноги, як кажуть, з вух ростуть. Майстри грають під рафінованих інтелігентів. Директора у джинсовий костюм увіпхнули...
– Так у житті! – злітає під стелю замша.
– Художність де? – ставлю питання руба. – Де багатогранність життя? Чи самою технікою живе людина? Кому стрічку показувати збираєтеся? Держплану?
– І Держплану теж! – танцює у повітрі дідусь. – Може, в першу чергу!
– То нащо художній город городити? – питаю. – Приїздіть до нас на завод і накручуйте документальну стрічку!
– А це яка? – падає в крісло, як підстрелений, дідок. – Документальний проблемний фільм... Машзавод... Приховані камери... Рік творчих мук...
Набираю повітря, б’ю себе в груди і видаю:
– Ну, заєць!
І на хвилі загального пожвавлення вища категорія тому документальному фільмові випливла...
А я подумав, чи не від того маємо кінопрорахунки, що на кіно, як і на футболі, у нас розуміються всі?
ОДІССЕЯ У ТАРІЛЦІ
З трактатів прикладної науки
«Всі домисли щодо мене мають емпіричний характер, тобто позначені антинауковістю. Я впевнена, що ви зумієте захистити мою дівочожіночу честь від деяких плейбоїв та ексбомб нашої контори, які з певних істеричних причин мислять комунальними категоріями. В силу своєї обмеженості, вельмишановий шефе, вони неспроможні піднятися до розуміння загадкових планетарних явищ, скажімо, Бермудського трикутника чи НЛО.
Не буду морочити Вашу голову Бермудами, бо відстань до них вимагає профспілкової відпустки плюс три тижні за власний рахунок. Зверну вашу увагу, шановний шефе, на НЛО (нерозпізнані літаючі об’єкти). За конфігурацією НЛО розподіляються на ЛТ (літаючі тарілки), ЛБ (літаючі брилі), ЛЦ (літаючі циліндри).
Перш за все, вельмишановний шефе, нагадаю систематизовані наукою факти щодо НЛО. 1952 року зграя чудернацьких літальних апаратів у вигляді перевернутих тарілок та брилів влаштувала атракціон над Вашінгтоном. Спроби наздогнати їх чи збити виявилися марними. Американці пояснили цей феномен «рукою Москви».
Потім НЛО стали таким самим масовим явищем, як джинси. Їх спостерігали над Петрозаводськом, Києвом, Воркутою, Паміром, Хацапетівкою, Нальчиком – у нас, над Пенсільванією, Невадою, Колорадо, ЛасВегасом, Голлівудом, Бродвеєм – у них, а також на навколоземних орбітах (у нас і у них). Скажімо, над Нальчиком велетенська літаюча тарілка висіла півтори доби, і невдовзі після цього з прилавків – від Нальчика до Владивостока – зникли сервізи, але це пояснили прорахунками плануючих органів.
Є припущення, що НЛО – мандрівники з зірки Дзета Сеті (37 світлових років від Землі), або туристи з інших міжгалактичних цивілізацій, або фокусники з четвертого виміру, або жартівники з антисвіту. Можливо, випадок зі мною наблизить науку до розгадки таємниці НЛО.
Відчуваю, дорогий шефе, що вам нетерпеливиться дізнатися про безпосередні, прямі контакти НЛО з людьми. У США тарілчани затягали землян до своїх апаратів принаймні сто разів (зробимо поправку на рекламу, паблісіті, інфляцію та інші американські штучки).
У нас таке сталося двічі. І в обох випадках у Києві (прошу звернути чільну увагу на цей факт, адже ми з вами кияни!).
Перший випадок: молодший науковий співробітник X сів відпочити у Пушкінському парку Києва об 11й годині вечора, а прийшов до тями об 11й годині ранку біля пам’ятника геніальному поетові в Москві. Запам’яталися йому ревище, якийсь ілюмінатор і видиво подвійного Місяця. Наука виявилася безсилою і списала інцидент на злий жарт пілотів нічного рейсу Київ – Москва.