Другий випадок: двох вантажників Y та Z станції «Київтоварний» востаннє бачили на залізничній колії 31 грудня. А виявили їх уже в новому році, 6 січня, на невеликій сибірській станції вкупі з великою таріллю, що мала сліди студенистої маси і вензель ресторану «Київпасажирський». На жаль, і тут відбулися хіхоньками та хахоньками, точнісінько як у нашій конторі.
Для вас, інтелігентної людини і керівника демократичного стилю, природно, вже відкрилася суть прикрого інциденту, що стався з вашою підлеглою.
Так! Я була викрадена НЛО в неділю на Водопарку, пробула в тарілці під гіпнозом п’ять діб (згадайте одіссею вантажників!) і з’явилася на роботу в розпатланому вигляді лише в п’ятницю.
Сподіваюся, дорогий шефе, що тепер ми разом від душі порегочемо з міщанських натяків деяких наших пуританок і донжуанів з приводу мого кримського загару та облупленого носа. Справді, у нас другий тиждень періщать дощі, але в світлі НЛО з їхніми гіперпросторовими швидкостями моя смага може бути канарською, багамською і навіть австралійською.
Лишилося спростувати останню інсинуацію, що виповзла з чорної душі цієї жабивідпускниці Пенелопської. Вона твердить, що бачила мене в середу на ялтинському пляжі з вусатим хлопцем. За науковими даними, тарілчани бувають трьох типів: до метра зросту, рахітичного вигляду; до трьох метрів, як центрові у баскетболі; і, нарешті, так звані гуманоїди, які нічим не різняться від мужчин у соку. Отже, або ця сліпиндя Пенелопська стала жертвою оптичного обману, або побачила в Ялті гуманоїда. Та скоріш за все вона розповсюджує плітки з ревнощів, бо її чоловічокнедомірок– глибоко між нами! – вщипнув мене на новорічному балу.
Прошу моє пояснення, дорогий шефе, вважати виправданням за ті нещасні чотири дні, коли я фізично не перебувала у конторі з волі незрозумілого розуму. Дозволяю передати цей документ КОЗІ (комісії з орбітальних зондів інопланетян). Хоч я нічого не пам’ятаю, але мені було добре, що свідчить про слабкість тарілчан до красивих жінок. І якщо НЛО колись підуть на контакт із земною цивілізацією, то тільки завдяки нам – амазонкам сучасності, позбавленим будьяких забобонів!»
НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ
Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.
– Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віцепрезидент клубу поліглотів, почесний
доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник...
– Вільно, юначе, називайте мене просто «Орелодин», – перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж телеекранами, ЕОМ, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.
–... лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!
– Ага... Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзюдо, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені...
– Звідки ви знаєте?! – вихопилось у лейтенанта.
– Досвід, досвід, мій юний друже, – посміхнувся «Орелодин». – А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?
– Хотілося б знешкодити шпигуна...
– Ах молодість, молодість, – приязно засміявся полковник. – Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.
«Орелодин» натиснув якусь кнопку, і відразу засвітився телеекран.
– Ви бачите шматок чорноморського узбережжя, – інформував полковник Марка. – За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.
Лейтенант миттю схопився на ноги:
– Товаришу «Орелодин», треба негайно летіти туди!
– Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди... – І полковник нахилився до мікрофону.
– Хто на трубці? – пожартував він.
– Капітан Кучерявий! – почулось у динаміку.
– Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.
– Єсть!
Марко першим помітив на екрані шпигуна.
– Доповідаю! Агент прибув. Одягнений у водолазний костюм типу «болоньясхід», що розрахований на десять годин автономного плавання.