Полковник підсилив контрастність:
– Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики «Стан твій смерековий». Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат – у рукав.
– Марка зброї «бульдогморган», калібр 9 міліметрів, – доповів Наївний.
– Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію.
Лейтенант зашарівся.
– Переключаємося на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.
Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.
– Непередбачена ситуація, це дружинник, – пояснив полковник.
Тим часом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.
– Айайайай! – закричав Марко.
– Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.
Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафепавільйону.
– Замовив гуляш і мінеральну воду! – доповів гострозорий Марко.
– Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку – розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. Як діятиме він після обіду, лейтенанте?
– Піде в туалет?
– Логічно. Та ви забули, юначе, що маете справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж.
Полковник знову схопив мікрофон.
– «Чижп’ятнадцять»! Говорить «Орелодин»! Передаю контроль над об’єктом «Суб’єкт». Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.
– Вас зрозумів! – почулося з люстри.
«Орелодин» вимкнув апаратуру.
– Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки в доміно, лейтенанте?
... – Офіцерський козел! – вдарив Марко кістяшкою по столу. – Закриваю гру.
– Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна, – сказав полковник і включив телеекран.
Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.
– Куди подасться агент, юначе? – спитав «Орелодин».
– До резидента?
– Правильно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, будинок номер двадцять вісім.
– Може, варто туди підскочити? – спитав Марко.
– Навіщо? Поперше, у холодильнику резидента схована телекамера, подруге... проте дивіться!
Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обговорювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і подомашньому тюкнув агента в тім’ячко. Той посунувся під стіл...
– От і все, юначе! – весело промовив полковник. – Поздоровляю вас із закінченням операції.
Марко Наївний розгублено кліпав очима.
– Пояснюю секрети успіху, лейтенанте! Шпигунський центр повідомив час і місце висадки агента резидентові, а замість нього давно працює наш товариш. Він розпитав чергового агента про мету візиту і – ополоником...
Марко спохмурнів:
– Тю... Виходить, дружинник загинув зовсім безглуздо?
– А хто сказав, що він загинув?
– Та ви ж бачили, як бідолаха беркицьнувся після пострілуї
– Знепритомнів од переляку. Постріл був холостий. Наша людина в шпигунському центрі замінила агенту обойму.
Марко зовсім скис:
– Якась фантастична елементарність, тобто... кгм... елементарна фантастика, – промимрив він.
– Ви ображаєте мене, лейтенанте. Погодьтеся, що нам вдалося дотриматись класичних концепцій переважної більшості пригодницьких творів. Отож, діяти інакше – значить відняти кусень хліба у наших майстрів детективного жанру! Ну, чого ви набурмосились?
– Коли така петрушка, товаришу «Орелодин», то я краще зміню фах. Може, в торгівлю подамся, там принаймні є елемент ризику...
– Струнко, лейтенанте! Хіба про таку зміну я мріяв? Ви хочете, щоб я один стрибав із сюжета в сюжет зі своїм хворим серцем, надприродною обізнаністю й унікальною апаратурою? Я лишаю вам тільки один шанс, аби змити ганьбу!
У Марка Наївного загорілись очі:
– Я готовий виконати будьяке небезпечне завдання!
– Чудові слова, прекрасний штамп, – подобрішав полковник. – Дивіться, ось тематичні й архітектурні плани кількох видавництв. Ви повинні вилучити звідти рукописи халтурних детективів.
– Доведеться дертися по ринвах, – задумливо відзначив Марко, вивчаючи архітектурні достоїнства видавництв.
– Візьміть кілька своїх віршів, – сказав полковник, – тицьнете вахтерам, якщо здибають вас ненароком. Вони графоманів відпускають.
– Дякую за цінну вказівку, дозвольте йти!