ТЮГ.
-
Шукаю світильник розуму.
А. Спірантов.
КРИЖАНІ УСМІШКИ
ВЛАСНА ДУМКА
Наш шеф увів колегіальність.
– Чудово! – зрадів новий колега Таран. – Є можливість висловити власну думку. Бо я встиг переконатися, що шеф – елементарний невіглас.
– І до того ж він не поінформований про свою манюпусіпьку ваду, – лагідно уточнив Марик Аврелій.
– Вважайте ваше відкриття службовою таємницею, – втрутився я. – Бо вилетите з власною думкою за власним бажанням, аж гай зашумить.
– Колеги! – заявив Таран. – Пробачте за кумпанію. Але я гомо сапієнс, що в перекладі з іноземних мов означає «мисляча людина», а тому ніколи не відмовлюсь од власної думки.
І ми попаняли на обговорення.
Шеф подивився крізь нас (він завжди дивився крізь нас, мабуть, у ясну далечінь) і сказав:
– Я остаточно відхилив проект під девізом «Посмішка». Нну?
Ми наввипередки погодилися. Лише новий колега Таран пробурмотів:
– У мене є власна думка з цього приводу.
На щастя, шеф не звернув уваги на сакраментальну репліку і радився далі:
– Я зняв головного інженера промкомплексу, бо він дуже розумний. Нну?
Ми наввипередки погодилися. А новий колега Таран знову витиснув із себе:
– У мене є власна думка з цього приводу.
Шеф скривився, але зберіг колегіальність:
– Я дав категоричну вказівку перекинути людей з культурних об’єктів на каналізаційні роботи. Нну?
Ми наввипередки погодилися. Новий колега Таран втер піт, але не здав своїх позицій:
– У мене є власна думка з цього приводу.
– Браво... – прошепотів Марик Аврелій.
Качкорот вдав, ніби чухає потилицю, і підпільним помахом руки привітав звитяжця.
Я теж продемонстрував солідарність: лунко висякався.
– Здається, хтось розпатякався, – скреготнув шеф. – Будемо кінчати. Я безповоротно вирішив наплювати на всі оті плитки, кераміки, мозаїки, які нібито облагороджують наші блоки. Нну?
Ми наввипередки закахикали, зиркаючи на зблідлого Тарана. Шеф почав повільно підніматися:
– Нуну? Порадимося наостанок... Може, в когось з кандидатів на виліт є власна думка?
– Так! – твердо відповів новий колега Таран. – Ось моя власна думка з цього приводу: начальству видніше...
ЛЕГКИЙ ХЛІБ
Я сів на поезію. В журналі.
Попередили: поети – натури ніжні. Можуть побити.
Наліг на рукописи. Віршів – до стелі. Переконуюся: поезія сягнула значних висот.
Згадую критерії: художність та ідейність.
Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.
Чухаю потилицю. Лисина жевріє, йду на грозу. Відбираю молодих класиків та здібних ветеранів.
Відповідаю «та іншим»: «Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю...»
Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Луплять дуплетом. Одни лист – мені. Копія – в Спілку.
Вліз!
Далі в ліс: приймаю авторів.
Атакує поетеса. Є форми, нема змісту.
Штурмує лірик. Є кучері, нема серця.
Пішли косяком. В одних – символи. В інших – порохня в порохівницях.
Беруть за горло:
– Друкуй! Мистецтво вимагає жерти!
На закуску– початківці. Накидаю оком: вірші – слаботонічні, біцепси – титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.
Гвіздкую плакат: «Завідувач відділу поезії – першорозрядник з боксу».
Злазю на свіжого автора.
– Здрясця!
– Трясця!
– Надрукуйте!
– Хто такий?
–... ський. Майстер спорту з боксу.
Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею. Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.
Домальовую на плакаті:
«Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор».
З’являється редактор. Знімає плакат.
Натякає: за плакатом на черзі –я.
Що робити?
Вчить: радься з провідними.
Мерсі, спасибі, дякую.
Заходить А. Показую йому вірші Б.
– Заскорузлий реаліст.
Заходить Б. Показую йому вірші А.
– Безнадійний естет.
Заходить В. Показую йому вірші Г.
– Темний символіст.
Заходить Г. Показую йому вірші В.
– Голий абстракціоніст.
– Такий собі Пікассо?
– Це який? З одеської філії?
– Ні... Живописець!
– Аа... Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються...