Кандидатів у філіалі, як тирси. А тут доктора одного прислали. Не медичного, а технічних наук. Кандидати сиділи тихо. Звикли. А цей не звик. Посвистує. Коридорами тиняється. На підвіконнях моститься. Щось у блокноті черкає.
– Не свисти, – кажу.
– Я теоретик, – каже, – свищу і думаю.
– А я практик, – кажу, – витурю, тільки свиснеш.
– Якби не ваш стаж, – каже, – послав би вас...
І пояснив, до кого. Так фразу сплів –не підкопаєшся. Теоретик! Ніби послав, а ніби нічого подібного. Але обидно.
– Шуруй– кажу, – у свій закапелок. І сиди як миша. До сімнадцятої нульнуль. Здаси номерок – і свисти на вулиці. Там думай. А тут щоб тихо!
– Як на кладовищі? – каже.
– У нас не виступають, – кажу.
– На кладовищі теж, – каже.
– Що маєш на увазі? – кажу.
– Покійників, – каже.
– А з гумором, – кажу, – в цирк треба йти. У нас, – кажу, – не один гуморист слізьми вмився.
– Наздоганяю вашу мисль, – каже. І, насвистуючи, поплив від мене «Лебединим озером». Ручками – мах, мах! – як Плісецька крильми.
«Потанцюєш!» – думаю. Куди свистун, туди і я. Назбирав компрометацію – і до директора.
– Так і так, Микито Петровичу, з’явився один некерований.
– В курсі, Петре Микитовичу, маю наукову інформацію.
– Хто ж устиг? От кар’єристи!
– Що пропонуєш, Петре Микитовичу?
– Поперти за невідповідність посаді, Микито Петровичу.
– За невідповідність він нас швидше попре. Теоретик!
– Тоді – за моральне обличчя.
– А плями?
– Назбирав – він прогуляв два дні у бібліотеці, п’є пиво у буфеті, цілувався...
– З тобою?
– З вашою секретаркою!
– Він холостий, а я одружений. І, на жаль, не на своїй секретарці.
– Зайдемо з іншого боку...
– Краще ззаду...
– Він мене обізвав!
– Ким?
– Шептуномспринтером.
– Дотепно.
– А вас – кладовищем ідей.
– От гад!
– Ми йому теж формулюваннячко вліпимо. За КЗоТом на повну котушку.
– Вліпити – вліпимо. А як прийде коза до воза?
– Перевірка?
– Вона. Ми в нулях самоокупності, а цей гад ідею на мільйони дав.
– Ну? От кар’єрист!
– Перекинемо його в центр за науковим обміном. Хай там його ідею гризуть, може, вкупі і свистуна згризуть.
– Ви геній, Микито Петровичу!
– Тому і директор, Петре Микитовичу!
– А компрометація...
– Компрометація – категорія вічна. Запротоколюйте. Як повернеться, ми його свиснемо...
А свистун повернувся лауреатом.
– Лауреата не дуже свиснеш, Микито Петровичу, – поділився я.
– Швидше він свисне, і дуже, Петре Микитовичу, – погодився директор.
Колишній директор. І колишній я.
Лауреат з комісією повернувся. І з усього філіалу одна лабораторія лишилася. Для реалізації перефутболеної нами ідеї.
Отак один некерований цілу наукову інституцію просвистів...
БАБЦЯ З КОПЕНГАГЕНА
Виступав я в одному селі. Оприділили мене на постій до Улити Луківни, а простіше – до баби Лити.
– Ласкаво просимо до господи! – привітала мене жвава, як на свої роки, бабуся.
У світлиці вже був накритий стіл.
– За знайомство по крапелиночці не гріх! – і господиня поставила на стіл розцяцьковану пляшку.
– Віскі? – зачудувався я.
– Еге ж, шотландський самогон. Наливайте по вінця, щоб очі не западали.
– Щастя вашій хаті!
– Будьмо! Та до денця, щоб лихо в чарці не лишилося.
– Хух! Вибачте, але звідки у вас «Вайт хорз»?
– А, «Біла кобила»! Подарунок дипломатичний... А вам у правлінні хіба не розповідали?
– Ні...
– Ну й слава богу! Бо набалакають лишнього, а я, щоб ви знали, на парниках передова. Разом з кумою Мотрею...
– Гарне віскі! – знічев’я похвалив я.
– Отакої! – засміялася баба Лита. – Бачу, цікавить вас закордонна цяцька. Та ви їжте, поправляйте своє городське здоров’я, а я вам усю історію переловім, як на духу. Отож колись, ніде правди діти, я не в колгоспі, а по базарах славилась ударним трудом. Огірочки у нас з дідапрадіда знамениті, мабуть, на всенькому світі найраніші. Та не гідропонт якийсь, а справжнісінькі – диво матінкиземлі. Зберемо ми, бувало, з кумою Мотрею наші гірки, всядемось на аероплан і – на північ летимо, мов янголята. Людям – вітаміни, нам – у сім’ю копійка. Отак якось аж до Мурманська дісталися.