Телефон, який ПетренкоВалуа виборов дорогою ціною принижень, довелося перевести на тестя, який жив у сусідньому під'їзді. Після кількох цілодобових телефонних тортур тестя влупив стрес. Принаймні, свідки запевняли, що він тупотів ногами на зятядекана і верещав:
– Забери телефоняку, бо як стресну!..
На ПетренкаВалуа тисли знизу і згори, і він опинився, за образним висловлюванням одного аспіранта філологічного факультету, – між Цилею і Карбідом.
Добила бідолаху балерина, перед якою падав ниць увесь бомонд Парижа і Лондона, не кажучи вже про Мальорку і ШріЛанка. Прима опустилася перед секретарем на коліна і, простягнувши лебедині руки, благала записати свого племінника Зігфріда зі спортінтернату в якісь міфічні «прохідні» списки. Виявилося, що той Зігфрідунчик розчарувався у народній греблі і вирішив стати міжнародником...
Отут і чкурнув ПетренкоВалуа світ за очі, точніше – в рідне село. Проте, знаючи про високий освітній ценз свого і сусідніх хуторів, а також про природну міграцію юних хліборобів до університетських центрів, декансекретар не затримався в отчій хаті. Наспіх почоломкавшись з працьовитою ріднею і прийнявши скромні подарунки (кожуха – від батька, піджакблайзер – від матері), він, яко тать в нощі, відбув на далеку лісову пасіку до дядька Аристарха, щоб відпочити душею і тілом.
У глухій сторожці Аристарх Платонович за один вечір облагородив нервову систему племінника медом та узваром. І потекла неквапна розмова про вино, бджоли та про мед, і світло стало на декановій душі...
– Щільники в мене, як дзвін, медку я тобі підкину, – чув дядькове бурмотіння ПетренкоВалуа, склеплюючи
повіки. –А ти мені повченому розтовкмач, племінничку: оті всі протони, нейтрони, електрони, позитрони, мезони – путяще діло чи якісь витребеньки?
Було вже приспаний декан розплющив одне око:
– Вершина наукового прогресу... А вам воно нащо, дядьку?
– Мені воно, конєшно, без надобності, а от Вітька, небіж куми Мотрі, тої, що на емтеесівському кутку живе, сильно цими штуками інтересується...
Вчений небіж розліпив друге око.
– Не повіриш, цей Вітька усі транзистори порозбирав, що на премії дають, старого телевізора розшаботив, десь генератора списаного потягнув. І що ж втнув, гаспид, – зладнав якогось електронного Лазаря і вмент розрізав тим Лазарем негодящий хлів, що портив пейзаж при битому шляху, а розвалити руки не доходили. Сам голова зачудувався, обіцяв Вітьку на ВДНГ послати... То до чого я веду – встрой Вітька посімейному у якусь там радіофізику чи, на лиху годину, у кібернетику, щоб талан у хлопця не пропав... А медку я тобі підкину, про це не турбуйся, щільники в мене, як дзвін...
Коротше – з дядькової сторожки декан «бежал быстрее лани». Трьома типами літаків – АН2, ЯК40 і ТУ134 ПетренкоВалуа дістався передгір’я Паміру, а потім на ішаку – захмарного альпіністського табору. Тут у гордій високості, серед людей веселих і мужніх, декан почувався у повній безпеці.
Одного разу, заблукавши десь в околицях табору, ПетренкоВалуа вирішив спуститися до гірської стежки досить небезпечною ущелиною. Підстрахувавшись линвою, він почав спуск... і нараз відчув на комірі чиюсь кам’яну руку. Ця рука легко, мов цибулинку з грядки, висмикнула його з ущелини, поставила на скельну площадку і розвернула на сто вісімдесят градусів.
Декан перевів подих, звів очі, і доречне у таких випадках словосполучення застрягло йому в горлі.
Велетенська статура... Два з половиною метра зросту... Ногистовбури... Шкури ведмедів на плечах і стегнах... Обдерта сосонка у правиці... Так, сумніву не було – перед ПетренкомВалуа стояла снігова людина! Він був першим, хто побачив її на власні очі!
– Йєті... Снігова людина! – прошепотів декан.
– Я йєті – громоподібно підтвердило створіння. І нараз його обличчя набуло улесливого виразу, з очей ринули великі фальшиві сльози, і він попідлабузницькому заскиглив:
– О, декане, барсе приймальних урвищ, тигре таємних голосувань, гомо сапієнс при ректораті, надіє печерного віку! Встрой моє дитя, декане, перстомрогом молю– встрой! – і буде тобі докторська з проблем йєті, і всі багатства Паміру будуть твої...
– Куди встро... влаштувати? – машинально видихнув декан.
– Куди хош, – радісно залопотів йєті, – хоч на зоологічний, хоч на дефектологічний. Аби дитю вища! Що вже ми поневірялися, недоїдали, недосипали – то хоч діти наші хай у культурі порозкошують...