– ... приєднуюся до думки моїх високознаних колег, – доспівував він. – Дисертант, безперечно, вніс... Сподіваюсь – ніхто не кине чорний шар в молодість, яка пробиває... Фініта ля комедія, тобто пропоную скінчити дебати!
І під грім оплесків колобок скотився з трибуни, вітаючи присутніх зчепленими над головою руками. '
Його обличчя видалося мені знайомим.
– Що за один? – пошепки спитав я у дами науковофантастичного вигляду.
– Як? Ви не знаєте? Професор Свирид Коловорот з Координаційного центру! Улюбленець аспірантських мас, ліберал, душка!
Оголосили голосування: одноголосно!
Новоспечений кандидат, блідий, як мрець, і весь у квітах поплив до виходу. І тут я нарешті пригадав...
Років з п’ять тому мені довелося висвітлювати судовий процес, окрасою якого (на лаві підсудних) був інтелігентний шулер за кличкою Доцент. Вибачаюся, нині вже професор – оцей Свирид Коловорот, який щойно вітійствував на дисертаційній трибуні! Чіпка репортерська пам’ять не могла мене зрадити...
Не чуючи біди, люмпеннауковець весело базікав у колі професури та великої рідні аспіранта...
– Громадянине Доцент! – покликав я.
– Професор! Професор! – затюкали мене присутні.
Колобок крутнувся в мій бік. Чіпка шахрайська пам’ять не могла його зрадити...
– О! Прошу пардону! – знайшовся він. – Інтерв’ю великій пресі... – і поволік мене в темний куток.
– Поздоровляю з черговим званням, – кинув я двозначний комплімент.
– Ви поводитеся некоректно, – обірвав Коловорот. – Минулому – амба! Зав’язав! Повністю віддався науці.
– Спалах альтруїзму, прикритий професорською мантією?
– Під монастир не підведете? – озирнувся навсебіч колобок.
– Сподіваюся на щиру сповідь...
– Добро! Для вас розколюсь! У науку я увійшов чесним банкетним шляхом. Після курорту, тобто відсидки, шастав якось під ресторацією. І от спостерігаю мерзенну картину: нетесаний швейцар виставляє з вестибюля інтелігентну жертву при золотому пенсне і тугенькому крокодилячому саквояжі. Я – при метелику і манжетах – поджентльменському поспішаю на поміч. Згоряючи від сорому, очкарик переповідає на інтимі, що в портфелі у нього – горілка, а в ресторані – кореші, молоді вчені з Нобелівським майбутнім, давляться нарзаном. Один з них захистив дисертацію, але ресторанні націнки знівелювали тріумф. Коротше, провів я саквояж вкупі з очкариком чорним ходом і за столом мене стріли, як рідного...
Того вечора я вперше відчув, що таке справжнє життя. Вчені при застоллі – довірливі, відкриті й пустотливі, як діти, і в той же час посправжньому великі у своїх неосяжних задумах і проектах.
За що ми тільки не пили! За фазотрон і сінестрол, за АСУ і азу, за біоніку та іоніку, за гравітацію й компіляцію, за центрифуги і фуги Баха, за бар і барокамеру, за інтеграцію, за комп’ютери третього покоління, їхніх пращурів і просто за бабс! Ніде наука не розсуває так свої гігантські обрії, як у стані забухону...
Новоспечений кандидат пив зі мною брудершафт і кричав: «Зізнайтеся, колего, ви наш, я бачив вас у Новосибірському академмістечку!» І тут мене пойняла гординя, смикнув, зізнаюсь, лишнє, і я поніс якусь беліберду щодо свого професорського сану і Координаційного центру...
«Гіпгіпура, професора! – скандували наївні технократи. – Пріть завтра до нас, захищається Васька – збацав потрясну дисерташку!»
– І ви наважилися...
– Так, я осягнув всю ницість свого минулого і пішов вабанк у чисті обійми науки!
– Але ж професорство...
– О, з цим не було жодних складностей! Записався до бібліотеки Академії наук, одержав ксиву, слово «бібліотека» витравив, «Академія наук» лишилася, вписав звання і одноголосно скріпив його печаткою, вирізьбленою мною ж на сирій картоплині...
– А Координаційний центр?
– Ет! Чи мало міфічних установ? Координаційних центрів нині стільки, що ніякій координації вони не підлягають! Текс! – продовжую – тоді у Васька, це для мене він Васько, а для інших давно Василь Васильович – членкор, розв’язав якусь паскудновічну теорему, –так от у Васька я перевершив сам себе в організації спиртної контрабанди, спічах і панегіриках. Перезнайомився з масою корифеїв науки і від науки. Впіймав на гарячому (деволяй) офіціантку, яка обрахувала нас на червінець сімнадцять копійок, – і зажив відтоді слави математика класичної школи. До речі, врятований червінець став моїм першим науковим гонораром.
І пішло... В банкетній справі я швидко висунувся на передній край науки. Запрошень – море. Тричі виїздив на захист дисертацій до Томська, Махачкали та Донецька. Переманювали на високі наукові пости, але я лишився вірним своєму Координаційному центру, бо анкетне паблісіті мені, самі розумієте, ні до чого. Отже, я не розміняв свій духовний багаж – респектабельність, доброзичливість, оптимізм – на примарне адміністративне благополуччя, як деякі абсолютні наукові нулі.