– А телескоп?
– На друзки!
Мені полегшало. Задивився на сьомий. На бокові вікна.
– Не вийде! – потер руки рожевощокий. –У неї знову мужчини. Делегація!
– А вона?..
– Актриса! –зітхнув член. –Лауреатка. От і їздять, порушують...
Повз нас прослизнув до парадного вельветовий індивід.
– Вітатися треба, Електроне Івановичу! – зупинив його рожевощокий.
– Здрасть...
– А чому не на службі?
– Відгул! – буркнув вельвет.
– А телефончик у канцелярії не змінився? Подзвонимо – перевіримо...
– Дзвоніть! – гахнув дверима вельвет.
– Ображається... – констатував член.
– Теж рецидивіст? – запитав я.
– Кібернетик. Співали в нього після двадцяти трьох нульнуль...
– Кричали?
– Спати треба! А раз співали, значить...
– Випивали! – рубонув я.
– Отот! А ще кібернетик! Робота зліпив: «око – рука».
– То є від чого співати!
– Доспівається! А як у програму дихне?
– Чию?
– Робота!
– Чим?
– Перегаром!
– То що?
– І наробить той робот!»Око – рука»: око косе, а в руці чекушка. Ми подзвонили...
– Куди?
– В інститутську канцелярію.
– Ну?
– Вислухали і послали.
– Може, робот? У них є говорящі.
– Навряд... Щоб робот у такого бога гнув? Далеко науці до цього!
– Нелегко вам!
– І не кажіть! Діти стрибають, роялі бренькають, телевізори голосять, гості регочуть... Зажиріли!
– А комісія здорова?
– Аякже! Сміттєвоз якось у дворі на ніч лишили, то ми його перекинули. ЗІЛ!
– Я в моральному плані..,
– Глибоко між нами?
– Ще глибше!
– Двоє зірвалися... Пенсіонерипочатківці.
– Міні підвели?
– Іменини. Ми їх на сектор іменин кинули. Щоб без галасу гуляли. А їх за стіл запрошували...
– Амба! Хто ж об одинадцятій у нас не за столом? Хіба ті, хто вже під столом...
– На інструктаж з піснею приходили...
– З якою?
Член знову роззирнувся і тенорком повідав:
Писали хлопці, писали хлопці
До Риму,
Чи можна сватать, чи можна сватать
Марину.
А Рим одвітив, а Рим одвітнв,
Чом би й нє?
Марина гарна, Марина файна
До спаннє...
– Крім Риму все морально, – зазначив я. – Профорієнтація.
– Все одно вичистили! – сказав член.
– А дальша доля штрейкбрехерів?
– Живуть поза комісією. Як усі.
Тут рожевощокий зіщулився. До нас наближався легконогий старий у кітелі без погонів.
– Найзловредніший фуліган на пенсії, – шепнув член. – Льотчиквипробувач...
– Фізкультпривіт, комісія! – привітався на ходу крилатий пенсіонер. – В будинку стіни сипляться, а ти винюхуєш, де борщ варять? Штангою займися або ядром...
– Завжди так! – поскаржився рожевощокий. – І листи пише, щоб пенсію чоловікам з шістдесяти п’яти років давали...
– Нікак і нікогда! – скрикнув я.
– І нізащо! – підтримав член.
– Нізащо не дав би пенсію вашій комісії в шістдесят п’ять років, у сімдесят –як мінімум! –закінчив я і подався геть.
– Фуліган! – бабахнуло вслід. – От взнаємо, взнаємо, з якого дому, і повідомимо, що вештаєшся в робочий час чужими подвір’ями! Дармоїд!
ВУЛЬГАРНА СОЦІОЛОГІЯ
Пал Палич вдавив клавіш селектора й видав команду в приймальню:
– Гнати всіх поганою мітлою! Апчхи!
Чхалося... Дужі вітри останньої чверті електроннокосмічного віку таки надибали шпари у дерматиновій герметизації кабінету Пал Палича – вузького керівника широкого профілю.
– Апчхи!
Знову чхнув – на правду! – Пал Палич. Чхати він хотів! Та вже далеко не на все. Ще вдавалося залізною рукою у замшевій рукавичці приборкувати локальні смерчі типу «компетентність», «мікроклімат», «прогнозування» й тому подібні інтелігентські витребеньки. Номенклатура виробів, якість, договірні поставки? Вмів, вмів Пал Палич тихою сапою провести дредноут валу й крізь ці рифи прогресу. Ах, вал! На його гребені не раз підіймався до вершин Пал Палич. Але відкочувався і дев’ятий вал на хвилерізах комп’ютерних підрахунків, полишаючи на мілині непродуктивні скелети гладких китівзвітів.
– Апчхи!
Ех, які рапорти складав колись Пал Палич! Поеми екстазу! В світлі, дусі, русі й на часі! І плив німбфлюгер над мідною лисиною Пал Палича – невмирущого кадрового бронтозавтра. Звичайно, ляскало, звичайно, блискало... Заклубочувався перистий ореол в кучові, а кучові – в грозові хмари. Вибухав очисний розряд. Та Пал Палич, мов неопалима купина, відводив блискавки на потрійний живопліт власноручно зрощених кадрів«йєсменів». Приймали удар віддані дуби з розгалуженим кореневищем старих зв’язків, перекидали ватру на ліанове нетрище спеців з еластичними спинами, а останні іскри згасали в дрижаках середньої осикової ланки. І виходив у грозових відсвітах монументальний Пал Палич, сіяв навсебіч догани, брав зі стелі підвищені зобов’язання, вишукував приховані від держави резерви, розкидав умовні проценти... Дайош останні декади й штурмові години!