– Джентльмени! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу! – проголосила левиця.
– Зловимо кайф! – підтримала пантера. – У вас є машини?
– Є! – сказав Остап. – У нього «Сакартвело».
– Є! – сказав Іраклій. – У нього «Колос».
– Ура! – піднесли келишки дами. – Вип’ємо за свято, яке завжди з нами!
– Хемінгуея на них нема, – шепнув русявий.
– Його, – кивнув чорнявий, – Ернеста...
КОНТЕКСТИ
Між керівником і підлеглими встановилися сердечноінфарктні стосунки.
-
Його чоло увінчали фіговим листком.
-
«Точність – ввічливість королів». Спробуй до них запізнитися!
-
Впав у щасливе дитинство.
-
Демагог – той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою.
-
Чи не забагато тих, хто тримає камінь за пазухою, випливають на поверхню?
-
На Парнас прагнуть навіть ті, хто досяг Олімпу.
ВЕЛИКА СУНИЧНА ГАЛЯВИНА
Оповідання для маленьких читачів
Я отримав надзвичайне завдання.
Нервував – ввижалися мені джунглі, дзижчання комариних ескадрилей, орди кропиви, навальний наступ грибівпоганок. Зпід кожного куща зиркали у біноклі вовчиська у футболках з емблемамичерепами. І чи листя шелестіло, чи сіроманці перешіптувались:
– Отаке худе, не першої свіжості – нам на обід? Що в нас – дієтична їдальня? Знову кістки гризти?
Я застогнав:
– Зозуле, зозуле, скільки років маю жити?
Зозуля прокувала п’ять разів, і я зрозумів, що сон скінчився. То була зозуля з мого старовинного настінного годинника, і прокувала вона п’яту ранку. Я зіскочив з ліжка, начепив окуляри і привів себе у бойову готовність: взяв до рук бамбукову палицю, а на пояс повісив плетений кошик.
«Прощавай, Києве!» – сказав подумки і вийшов у невідомість. Спочатку був трамвай. А потім його швидка сестричка – електричка домчала мене до маленької станції, що губилася серед старезного таємничого лісу.
О цій порі перон був порожнісіньким. Але я хоробро зіскочив з бетону на лісову стежину. Займався сонячний червневий ранок.
– Кар! Кар! –спікірували на мене якісь чорні тіні. Я сахнувся, засіпався серед кущів, що мовчки оточили мене. Тіні шугнули кудись угору і зникли. Вовки, на щастя, теж не з’явилися.
Я хвацько підбив ногою велетенського мухомора і рушив у гущавину.
– Стій, блідолиций! – нараз бабахнуло просто з неба.
Мої коліна без мого дозволу – самі! – затремтіли. Посоловілі очі закотилися під лоба... І тут я побачив на
дубовій гілляці аж чорного від смаги маленького індіанця з луком, стрілами і... і в піонерському галстуку!
– О Чингачгуку, дитя природи! – проспівав я. –Хай стріли твої без промаху вражають мерзенних браконьєрів! А перед тобою блідолиций брат твій – Соколині Окуляри.
– А звідки тобі відомо, що я Чингачгук? – грізно запитав лісовичок.
– Тільки Чингачгук здатний вийти на охорону лісів о шостій ранку! – проказав я солодким голосом.
– Мене звуть Митько, а на прізвисько я справді Чингачгук, – подобрішав індіанець.
«Лестощі – велика сила!» – подумав я і перестав тремтіти.
– Показуй, блідолиций прибульцю, чи не ховаєш кресало й пилку, капкан і сильце?!
– О володарю лісів, лицарю навколишнього середовища! – скиглив я. – Мій кошик порожній, як голова двієчника. Маю надзвичайне завдання від дівчинки, котра носить червоний галстук, як і ти, о засмаглий і добрий!
– Яке завдання?
– Добути хоч пригорщу лісової ягоди – суниці.
– А чому не з’явилася сама?
– Вона тяжко хвора, о безстрашний Дмитре Чингачгуковичу!
Тоді інша річ! – сказав володар лісів і лицар навколишнього середовища.
Дозволь, о засмаглий і мудрий, заглибитися в нетрі ввіреного тобі лісу!
– Покуняйте на пероні з годину! – наказав лицар навколишнього середовища і володар лісів.
– Нащо?
Я принесу суниці моїй бідній, хворій, блідолицій сестрі
– Ні! –відрубав я –Маю знайти цілющу ягоду сам. Бо інакше ніколи не читатиме дівчинка моїх казок про добрих звірят і добрих людей.
– Ви письменник? – з повагою запитав лісовичок, ховаючи стріли до сагайдака.
– Член Спілки письменників, – чесно зізнався я.
– А яка різниця – член Спілки письменників чи просто письменник? – здивувався Митько Чингачгук.
– Тут така справа, – знітився я. – Візьмімо, наприклад, Чехова чи Руданського...
– То були великі письменники! – вчительським голосом проказав індіанець.