“Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим – піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на Небі”.
Безумовно, ці слова необхідно тлумачити у першу чергу духовно, як вказівку на необхідність поставити Бога на перше місце у своєму житті. Подібно до цього і інші слова Господні, наприклад: “Коли праве око твоє спокушує тебе, – його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене…” (див. Від Матвія, 5.29–30). І так само, як не слід поспішати буквально виконувати сказане в другому випадку (виймати собі око), – не треба квапитися й з розпродажем свого майна. Як вчить нас святий отець Церкви Григорій Богослов: “Крізь букву проникай у внутрішнє”… Втім, якщо остання євангельська цитата зовсім позбавлена буквального змісту і розуміється лише духовно, то з попередньою не все так просто, бо має вона й буквальне навантаження. Хоча буквальний її аспект стосується виключно тих віруючих і вірних, які отримали уже перемогу над дияволом в собі й піднімаються до найвищих щаблів досконалості, а також до тих християн, які свідомо обрали собі нелегкий шлях чернецтва. Проте і в тому випадку, коли людина стає уже не тільки духовно, а й буквально “не від світу цього”, вона повинна виважувати свої дії на терезах Закону Божого, пам’ятаючи про пріоритети нашого життя, що їх визначив Господь: на 1-му місці Господь Бог, на 2-му – сім’я, на 3-му – ближні, на 4-му – матеріальне. І не порушувати їх, роздавши все й залишивши осторонь рідних своїх, власну свою родину.
І нарешті, останнє. В книзі Діянь святих апостолів читаємо:
“А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним.
І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було (безумовно ж, у першу чергу серед братів та сестер по вірі, за словом апостольським: “…усім робімо добро, а найбільш – одновірним!” (До галатів, 6.10))” (див. Дії святих апостолів, 2 розділ, 42–47 вірші). Проте сьогодні, як бачимо, часи змінилися. Християни уже не живуть комунами (общинами), і віруючі не мають все спільним. А отже, і “продавати маєтки та добра, і всім їх ділити” немає ні змоги, ані потреби. Тому-то і цей, останній аргумент на користь лжеревнителів християнської убогості, не має під собою підстави.
Бог є Премудрість. Людина ж сотворена на образ Божий, а одним із проявів цього образу є розум. Сенс життя полягає в тому, щоб піднятися до висоти богоєднання, піднести образ Божий в собі до вершини здобуття подоби Його. Господь не бажає від нас фанатичного служіння. Він хоче, аби ми були не лише віруючими, а й вірними; не просто розумними, але мудрими премудрістю Його. Щоб були “мужами з очима відкритими”, які вміють “розрізняти між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (Левит, 10.10).
Тож будьмо уважні, щоб не торкнулися й нас ці жорстокі та викривальні слова: “Вони мають ревність про Бога, але не за розумом” (До римлян, 10.2).
МЕД ПОЛЬОВИЙ
Запитання: Чи правда, що Іван Хреститель харчувався сараною?
Відповідь: В Євангелії від Матвія читаємо:
“Сам же Іван мав одежу собі з верблюжого волосу, і пояс ремінний на стегнах своїх; а пожива для нього була сарана та мед польовий” (Мф. 3.4).
Те слово, що його перекладено як “сарана”, у першоджерелі звучить “акриди”, і посідає подвійне значення. Перше – це рослини пустелі, які мають довге коріння, що досягає глибинних горизонтів ґрунтових вод. А друге – це їстівний вид сарани, яку на Сході сушили на сонці і вживали у їжу. До речі, цей звичай існує в багатьох східних країнах й донині. Те, що поживою Івана Хрестителя були лише акриди та мед вказує на граничну стриманість і суворий аскетизм Предтечі Господнього.
Втім, ми повинні завжди пам’ятати, що буквальні біблійні події є тінню духовних речей. Що таке “сарана” у біблійній мові? Сарана, як відомо, являється “бичем людства”. Хмари сарани нищать посіви, нівечать сади й виноградники, перетворюючи квітучу землю на мертву пустелю. В духовно-символічному значенні сарана – це символ ненажерливості й багаточисельності людських пристрастей та пожадливостей, що нищать, вбивають духовно й фізично людину, яка не захищена щитом віри. Згадаймо лишень полчища сарани, які були бичем Божим, одним із десяти покарань єгипетських, пам’ятаючи, що Єгипет біблійною мовою – то країна гріха.
“Сарана” – це той самий “легіон бісів” (біс – від латинського “бестія”, “звірина”), що воює проти людини, намагаючись опанувати душею й тілом її, щоби не вдягалась вона в одіж праведності, але “мешкала не в домі, а в гробах”, наповнених “трупними кістками” бездуховності, щоби “гнати по пустині її” (див. Лк. 8.27–33). “Сарана” – це знаряддя “князя світу цього”, сатани, яким знищує він зелені вруна віри, живу парость надії, благодатні плоди любові…
Як бачимо, сарана стає поживою для пророка Божого Івана. Що є поживою духовною, якою зміцняється воїн Христів? “Пожива Моя, – говорить Господь, – чинити волю Того, Хто послав Мене” (Ів. 4.34). “Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих (Мф. 4.4). Отже, пожива духовна полягає у виконанні Волі Божої, явленої в Слові Його! А воля ця: “Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, – то й утече він від вас” (Як. 4.7). Спротивляйтесь дияволові, спротивляйтесь сатані – і ненаситна сарана, легіон пристрастей та пожадань плоті вашої стане за поживу вам! Постійна, невтомна боротьба проти гріха буде поживою вашою, зміцнюватиме вас, піднімаючи на все вищий і вищий щабель досконалості, зрощуючи “від віри у віру, від слави в славу, від сили в силу ”, аж до повної перемоги духа над плоттю. “Кожного разу, коли ми говоримо собі «ні», ми робимося сильнішими. І кожного разу, коли ми віддаємось якомусь потягу, ми можемо ослабнути”, – навчає отець Олександр Мень.
А тепер щодо “меду польового”. Поле у біблійній мові – то серця людські (див. Мф. 13.38). І коли опущені руки, коли не очищуємо поле сердець своїх від “бур’янів”, то “тернина й осот” буйним цвітом розквітає у них. Терни та будяки – суть символи омани багатства світу цього, агресії та нелюбовності.
Дух користолюбства й насильства панує у світі. І через відсутність ревності до Божого, через лінивство своє, допускаємо ми в серце духовну нужду.
“Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – гірко зітхає премудрий Соломон, –
і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований…
І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі:
«Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!»…” (Прип. 24.30–34).
Не лежав, склавши руки, Хреститель Спасів Іван. Ревність до Бога з’їдала його. Як невтомний господар обробляв він “поле” своє, очищаючи його від “бур’янів”. І праця ця не зосталась без плоду. Мир благодаті Божої, радість перемоги, духовна насолода – ось нагорода праведнику. От він, той “мед польовий”!
І, нарешті, щодо “одягу з верблюжого волосу”. Одяг цей – суть волосяниця покаяння. Іван Хреститель є предтечею Христа, як і покаяння – предтечею смирення. Одяг смирення й любові – це райський “білий та чистий віссон” (див. Об. 19.8, 14); одяг же каяття, страху й покори – то пустельне веретище покути.
“Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!..”, – шириться “голос того, хто кличе”. Іван проповідує в пустині юдейській покаяння – хрестить народ Божий (“хрещення” – грецькою “баптисма”, означає “занурення”), очищуючи його “водяним купелем у слові” (див. Ефес. 5.26). І сам він, щоденно зодягаючись у верету, покорою, постом та молитвою вражаючи звіра в собі, терпінням вичиняючи “шкіру” його та зміцнюючись “ремінним поясом” правдивої перемоги своєї, поясом аскези – постійно є зануреним у це Покаяння...
“Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його!..
Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати.
Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведності,