Панове, моєю найбільшою гордістю завжди було те, що я створив для себе партію, яка і в часи невдач слухняно й фанатично йшла за мною, саме тоді фанатично йшла за мною. Це було для мене найбільшою гордістю і найбільшою втіхою. Ми повинні добитися того, щоб і весь німецький народ робив так само. Він мусить фанатично вірити в остаточну перемогу… Йому треба прищепити абсолютну, сліпу, безперечну й цілковиту віру в те, що зрештою ми досягнемо того, що нам так потрібно. Цього можна добитися й досягти тільки шляхом невпинного впливу на сили народу, підкреслюючи позитивні сторони народу і по можливості ухилятися від розмов про тик звані негативні його сторони.
Для цього також необхідно, щоб насамперед преса сліпо дотримувалася принципу: керівництво діє правильно! Панове, ми всі не Гарантовані від помилок. І газетярі наражаються на таку небезпеку. Але всі ми можемо існувати лише тоді, коли перед лицем світової громадськості не говоритимемо про помилки одне одного, а зосередимо увагу на позитивному».
Із секретного виступу Гітлера перед представниками німецької преси)
— Послухайте, Пальма, — стомлено мовив Хаген, — що б ви мені отут не співали про вашу нещасну голову, я все-таки повторюватиму своє запитання: чому ви вбили Лерста? Чим був викликаний цей нечуваний злочин, що підлягає судочинству рейху? Отже, із формального боку все буде відповідним чином оформлено. Сподіваюсь, ви розумієте, що тутешні власті — вже заднім числом — видадуть вас у руки німецького правосуддя?
— Ще раз кажу вам: я не вбивав Лерста.
— А хто ж його вбив? Святий дух?
— Цей міг, — погодився Пальма.
«Мабуть, знову почне бити, — подумав Ян, помітивши, як пересмикнулося обличчя Хагена. — Що за манера така? Не може заперечити і одразу починає битися… Між іншим, я зараз подумав, як наївний ідіот. Яким був тоді, на останній німецькій станції, коли думав злякати Лерста публічним викриттям його знущання з того старого чоловіка. До цієї погані можна застосувати тільки зоологічні градієнти… А спати я, звичайно, не зможу — в мені все гранично напружене…»
— Я чекаю відповіді, — сказав Хаген. — Я звертаюся до вашої логіки й здорового глузду. Розкажіть мені, що сталося вчора, після того, як Лерст забрав вас з готелю — від вашої подруги?
Лерст учора гнав машину аж надто ризиковано: шини тонко вищали на крутих поворотах гірської дороги.
— А як звали того журналіста, котрий сидів у барі разом з вами і Манцером?
— Усе ви знаєте про мене! Хто вам про це міг донести?
— Друзі, Ян, мої друзі.
— Ага, признались! Я давно підозрював, що ви не дипломат, а шпигун!
— Як ім'я того хлопця, який утік з Манцером?
— Біс його знає! Наче Джім, а може, Джек. Імена ці в Штатах так само широковживані, як у вас Фріц чи Ганс.
— Ви не запам'ятали його імені?
— Вбийте — не запам'ятав.
— З якої він газети?
— По-моєму, він лівий. Такий, знаєте, ярий лівий… До речі, куди це ми їдемо?
— Недалеко. А звідки вам відомо, що він лівий?
— Він не приховував своїх поглядів. Ми живемо в таких країнах, де поки що можна відверто висловлювати свою точку зору…
— Виходить, можна першому стрічному висловлювати свою точку зору?
— Звичайно.
— Але це схоже на ідіотизм…
— А він у нас традиційний. Гайд-парк, наприклад… Ви ж пригадуєте Гайд-парк.
— Пригадую, пригадую… Коли ви познайомилися з ним?
— З тиждень тому… Так, так, з тиждень тому…
Лерст різко загальмував і підігнав машину до обочини. Праворуч стриміла прямовисна скеля, а ліворуч — у чорній зловісній порожнечі — зяяло провалля. На дні провалля жебонів струмок. Тріщали цикади. Небо було зоряне, низьке.
Лерст вийшов з машини, слідом за ним вийшов Ян.
— Краса ж яка, — сказав Пальма, — просто нереальна краса…