Вдалині поблискував Дунай, у ньому іскристо синіли зорі. Постріли було чути так само, як і досі, але тепер десь віддалік. Старий сказав:
— Треба вивозити людей за місто.
— Вивозити? — спитав Вольф.
— Звичайно.
— А хіба не можна пішки звідси?
— Не можна. Люди втомились. А на них полюють. Їх перестріляють по дорозі.
— Нехай покличуть латиша, — стомлено сказав Вольф. — Він був десь тут, поруч з нами…
… Вони йшли вдвох по невеличких темних вуличках.
— Чого пішли з нами? — спитав Вольф. — Лише для того, щоб писати у. вашу газету, чи вам хочеться аплодувати перемозі «правопорядку»?
— Мені хочеться оплакувати поразку антифашистів.
— Куди ви пишете?
— В мою газету, французам та англійцям, у «Пост»…
— «Пост» не той орган, де оплакують комуністів.
— Чому ж? Мертвих там оплакують, і з радістю.
— Пальма… Ян Пальма… Я десь чув це прізвище.
— Можливо, ви чули прізвище Пальми-батька, а я — Пальма-молодший. Останній раз ми бачилися з татом двадцять років тому.
— Який же це тато Пальма? Чи не шпигун із Індії?
— Розвідник, я б сказав… — трохи образившись, відповів Ян, — будь-який дипломат обурюється, коли його легальну професію плутають з нелегальною…
— Чого це ви так відверто розмовляєте зі мною? — спитав Вольф. — Сини мусять битися на смерть за гідність своїх батьків.
— Спасибі за пораду. Я зважу на це. Але використати на практиці, на жаль, не зможу, людина мусить відстоювати свою власну гідність: лише тоді син злодія може стати пророком, а сестра блудниці — святою.
Вольф хмикнув, поліз по сигарети:
— Якщо у вас є бажання стати пророком — роздобудьте вантажну машину.
Пальма вийняв з кишені гаманець, відкрив його:
— Двісті фунтів.
— І в мене півтора.
— Купимо машину. Марксистська формула «гроші — товар» не може не мати сили тут, поки комуністи не перемогли, — усміхнувся Ян.
— Ця формула не зразу зникне, навіть коли комуністи переможуть, — відповів Вольф.
Вольф побачив вивіску: «Похоронне бюро». Крізь жалюзі пробивалося світло, Вольф перейшов через дорогу й розчахнув двері.
Хазяїн похоронного бюро — невеличкий товстун, з яскраво-рожевим, здоровим кольором обличчя, але зовсім лисий — сидів біля телефону:
— Так, так, добре, пане. Катафалк буде у вас сьогодні рано-вранці. Так, пане, я правильно записав вашу адресу. Я знаю цей район, пане.
Він поклав трубку, кинувся назустріч тим, що ввійшли:
— Будь ласка, панове! У вас горе? Я співчуваю, я готовий допомогти вам.
Знову задзвонив телефон, і хазяїн, знявши трубку, сказав:
— Слухаю вас. Так, вельмишановна дама, я записую. Берлінер-штрасе, п'ять. Скільки місць? Ах, у вас загинуло троє! Так, пані. Сьогодні у вас буде катафалк. Прийміть мої співчуття.
Він поклав трубку, розвів руками й сказав:
— Панове, тисячу пробачень. У мене сьогодні дуже багато роботи. Я слухаю вас. — Він розгорнув зошит, щоб записати адресу, куди саме треба послати похоронний катафалк. Але в цю мить задзвонив телефон.
— Слухаю. Так, пане. На жаль, я можу прийняти замовлення тільки на вечір. Одну хвилинку, пане. — Він закрив трубку долонею і, розчинивши ногою двері, що вели у внутрішні кімнати, вигукнув: — Ільзо, тобі доведеться самій вести катафалк.
— У мене розвалюється голова, — відповів жіночий голос. — Я працюю другу добу. Я не можу, любий, моя голова…
— Твоя голова розвалиться після того, як ми закінчимо роботу, — хазяїн похоронного бюро засміявся. Але зразу ж урвав сміх, мабуть зніяковівши перед тими, хто тут був, і він сказав печальним голосом: — Так, пане, катафалк буде у вас увечері, я записую адресу.
Поклавши трубку, він підвівся назустріч Вольфу і Яну, але знов задзвонив телефон.
— Ходімо, — сказав Пальма, — тут нічого не вийде.
— Одну хвилину, — зупинив його Вольф, — підожди.
Вони діждались, поки хазяїн закінчив розмову з клієнтом, — на цей раз його просили прислати кінний катафалк.
— Нам потрібні дві машини, — сказав Вольф.
— Коли похорони, пане?
— Хоч зараз.
— На жаль… Ви ж бачили, скільки в мене роботи… Якби не так добре організована похоронна справа, — у нас неодмінно спалахнули б епідемії… Скільки трупів… Я можу поховати ваших…
— Друзів…
— Друзів… Яке горе, яке горе… Я можу поховати їх завтра — між третьою й п'ятою опівдні…
— Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, — наполягав Пальма.
— Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…
Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим: