2. Засадничо підбудова (як сфера нижча, примітивніша, але рівночасно сильніша, елементарніша) обумовлює надбудову. Але подекуди існує також протилежний зв’язок: надбудова впливає на підбудову; процеси, що вийшли з “вищої” національної, себто політично-державницької сфери, тривало запечатуються на бутті етнічного масиву. В такому випадку, якщо “вища” сфера стала жертвою знищення, ті її вартості й традиції, що їх вона встигла тривалим способом защепити “нижчій” сфері, можуть зберегтися, — хоча, очевидно, тільки у спримітивізованій, спрощеній формі, пристосованій до побуту й духовости маси.
Маємо на увазі збереження козацьких традицій в українській народній свідомості. Властива “козацька нація” вмирає в другій половині 18 ст. Але козаччина, — а зокрема її вершковий щабель, Хмельниччина, — була таким могутнім струмом, що вона внесла тривалі нові елементи до побуту та колективної свідомости найширших народніх мас (принаймні на більшості українських земель), стала невід’ємним складником української народньої індивідуальности. Очевидно, багато боків життя колишньої “козацької нації” (напр., державницька політика великих гетьманів) далеко переростали духовні горизонти селянина 19 ст. (Це, до речі, причина, чому т. зв. народницька історіографія 19 ст. щодо козаччини підходила з критерієм народніх уявлень і пересудів, нездібна була віддати справедливість таким діячам, як Хмельницький, — не говорячи навіть про Виговського, Мазепу, Орлика; але ж бо справжня історична “козацька нація” була чимось іншим, ніж народня пам’ять про козаччину в 19 ст.) Та все ж пам’ять про козаччину жила в народі. Коли ж з народу знову почала виростати нація, ці елементи козацької традиції теж починають активізуватися, виходити на денне світло, набирати політичного вістря, одним словом, скріпляти нововідроджену націю. Це сталося в 1917 р., коли в Україні раптом знову віджив з великою силою “козацький дух”. Свої й чужі спостережники стверджують стихійне відродження козацьких традицій в Україні революційних літ.
3. Деякі, хоч відносно дрібні та слабкі, елементи тяглости зберігаються від однієї до однієї епохи української історії прямо. Це український відповідник тієї національної традиції, як вона існує та як її розуміють у західньоєвропейських країнах, тільки що там ця форма традиції головна й основна, тоді як у нас вона наявна лиш у рудиментарній формі. Це ті боярсько-шляхетські кола, що пристали до козаччини, зв’язуючи стару Русь (що її вони були спадкоємцями) з Україною Хмельниччини. Це саме можна сказати про ролю православної церкви, що теж була носієм традицій Київської Руси; але церковні кола, як знаємо, свою солідарність з революційною козаччиною визнавали дуже умовно, а з другої половини 17 ст. церква бачить свій інтерес в найтіснішому союзі з династією Романових... Подібну ролю в добу визвольних змагань 1917–1921 рр. виконували ті сини старої шляхетсько-дворянської верстви (нащадки й носії політичних традицій колишньої козацької старшини), що взяли активну участь в українському національному русі. Маємо на думці не тільки Липинського й його середовище “хліборобів демократів”, а й усіх, що діяли з аналогічних спонук, не належачи до групи Липинського в вужчому значенні елементу слова. Вплив цього був, очевидно, найсильніший у Гетьманщині 1918 р., але він позначився також в історії УНР.
Участь традиціоналістичного чинника була вельми цінна однаково при будові козацької держави, як і в нашому державному будівництві новітньої доби. Але в одному й другому випадкові традиціоналістичний чинник був надто слабкий, кількісно й якісно (якщо говорити не про вартість окремих одиниць, а про колективну потенцію певного суспільного середовища), щоб відіграти більше, ніж допоміжну ролю. Про це свідчить, м. ін., унутрішня слабкість, “неорганічність” Гетьманату 1918 р.: у принципі це була спроба прямо нав’язати до політичних традицій козацької нації 17 і 18 ст.; але за цим не стояла реальна сила українського традиціоналізму, тільки проминлива міжнародна кон’юнктура. В цьому велика різниця між Україною й такою Мадярщиною чи Польщею, де представники історичної провідної верстви були ще в 20 ст. здібні до співвирішальної й справді провідної функції.