Відкинення марксистської системи періодизації не обов’язково означає збереження старої схеми, яку розвинули дореволюційні українські історики народницької школи. Її головною вадою є провінційність. Такі поняття, як “княжа доба” і “козацька держава”, що їх не можна поширити на інші країни, штучно ізолюють український історичний процес від ширшого контексту. До того ж, народницька схема періодизації страждає на концептуальну слабість у визначенні специфічного характеру окремих епох. Пригляньмося до т. зв. “козацької доби”, яка була улюбленою темою народницьких істориків. Немає сумніву, що козацтво було найважливішим феноменом історії України XVII ст. Але до революції Хмельницького козаки навряд чи посідали центральне місце у житті всього українського народу. Ми також не повинні забувати, що західноукраїнські території ніколи не були глибоко охоплені козацьким рухом. Тому неточно означати всю епоху XVI–XVIII ст. як козацьку добу.
То що ж пропоную я замість цих двох схем періодизації, котрі, як виявляється, мають поважні недоліки? Гадаю, нема потреби вигадувати окрему періодизацію української історії, оскільки загальноєвропейську модель цілком можна застосувати до України, зробивши лише невеликі поправки. Я покличуся тут на загальновідомі великі епохи європейської історії, а саме — античність, середньовіччя, новітній час, що охоплюють такі підрозділи як раннє та пізнє середньовіччя, ранньоновітній час і т. д. Як університетський викладач історії України, я поділив свій предмет на такі чотири курси у хронологічному порядку: стародавня і середньовічна Україна, Україна у ранньоновітній час, Україна XIX століття й Україна XX століття.
Я не буду тут, звичайно, намагатися детально розробити запропоновану схему періодизації. Хотів би, однак, зробити ще декілька додаткових пояснювальних зауваг. Завдяки заснуванню у північному Причорномор’ї низки грецьких поселень та їхньому впливу на віддалену від берега частину країни, а також завдяки пізнішому поширенню протекторату Риму над Боспорським царством Україна стала, принаймні маргінально, частиною стародавньої грецької та еліністично-романської цивілізації. Історію середньовічної України можна легко поцілити на три підперіоди: доба, що передує появі Київської Русі (VI–IX ст.); час об’єднаного Київського князівства (т. зв. Київської федерації і Галицько-Волинської держави (X до середини XIV ст.); і, нарешті, доба литовського панування (від середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.). Очевидно, що ці поділи відповідають європейському ранньому, зрілому і пізньому середньовіччю. Істотною відмінністю, однак, є те, що на Україні середньовічна доба тривала довше, ніж на Заході. Вона закінчилася лише з Люблінською унією, яка докорінно змінила політичний статус українських земель, ввела нову соціальну систему, в основі якої лежали стани і відкрила країну для впливів ренесансу, реформації та контрреформації. Ранньоновітній час на Україні тривав від Люблінської унії до кінця XVII ст. Панівною соціальною структурою протягом цих двох століть була структура станова, двома конкурентними варіантами якої були “шляхетська демократія” польського зразка та козацький устрій. Барокко було об’єднавчою темою в культурному й інтелектуальному житті тієї доби.
На Україні, як і в Західній Європі, ancien régime закінчився наприкінці XVIII ст. Серед подій, які позначили перехід до нової історичної епохи — XIX століття, найвизначнішими були ліквідація козацької автономії, російське завоювання чорноморського узбережжя й ліквідація степового кордону, поділи Польщі, і, в культурній сфері, вплив просвітництва і романтизму. Як окремий період української історії, XIX століття тривало приблизно від 1780–1790-х років до 1914 року. Я проаналізував характерні риси тієї доби у декількох попередніх статтях{38} і не буду тут переповідати свої висновки. Досить сказати, що це була доба, коли внаслідок глибоких соціальних та культурних змін, почала поставати модерна українська нація. Ця тенденція до формування нації, звичайно, не була особливістю лише українською, а радше спільною для всіх “придушених націй” Європи — від Ірландії до Балкан. Перша світова війна і спричинене нею революційне зрушення відкрили найновішу та сучасну добу — XX століття, яка все ще триває як на Україні, так і в Європі в цілому.
Гадаю, що пропонована схема періодизації дає три переваги. Вона грунтується на реальній структурі самого історичного процесу; вона органічно вписує українську історію в загальноєвропейський розвиток і водночас вона виявляє незаперечний факт відносної відсталості й маргінальності України порівняно з географічним ядром західної цивілізації. Україна пережила усі стадії європейської еволюції, але загальні європейські соціальні та культурні тенденції досягали Україну з певним запізненням і часто в послабленій формі.