Okinshevych L. Ukrainian Society and Goverment 1648–1731. — Munich, 1978.
Данилова Л. Теоретические проблемы феодализма и советской историографии. — М., 1980.
Sysyn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period 1569–1648 // Rethinking Ukrainian History / Ed. I. L. Rudnytsky. — Edmonton, 1981.
ДОСЛІДЖЕННЯ З КОЗАЦЬКОЇ ІСТОРІЇ{40}
(The Cossacks. By Philip Longworth. New York, Chicago, San Francisco: Holt, Rinehart and Winston, 1970, VI, 409 pp., $8.95)
Як сказано у вступі, “ця книжка є спробою (обмеженою зі зрозумілих причин, одним томом) подати загальний огляд козацької історії від XV до XX століття” (с. 8). Лонгворт застосовує переважно розповідний і значною мірою біографічний метод. У декількох розділах він зосереджується на таких представницьких козацьких фігурах, як Єрмак, Стенька Разін і Пугачов. Ці розділи засвідчують авторове проникнення в тему та літературний хист, і вони добре читаються.
Дослідження такого типу неминуче повинні засновуватися на попередніх наукових розвідках. Лонгворт демонструє добру начитаність у цій галузі, а бібліографічний список у його книжці просто вражає уяву. Однак історичну працю синтетичного характеру від простої компіляції, виконаної методом “ножиць і клею”, відрізняє вміння автора ставити доречні та оригінальні питання і мислити проблемно. З цього погляду книжку “Козаки” варто розглядати як роботу, що посідає проміжне становище. Про козаків чули всі, але природи цього особливого історичного феномену звичайно не дуже розуміють. Для фахівців у книжці Лонгворта мало нового, але її можна рекомендувати для читацького загалу як інформативну, заохочувальну й загалом достовірну розповідь про один з найзахоплюючіших аспектів слов’янського світу. Можна лише жалкувати з того приводу, що, хоча самому предметові дослідження не бракує драматизму та яскравості, автор не зміг не піддатися спокусі прикрасити розповідь пишними пасажами власного витвору.
Головні теми книжки — зміна взаємин між прикордонними спільнотами та Російською державою, приборкання нею цих спільнот, поступове перетворення козацьких “військ” із майже незалежних невеликих демократичних республік і центрів народних повстань на покірне знаряддя царського самодержавства. Розділи VIII і IX, які охоплюють проміжок часу від наполеонівських воєн до першої світової війни, порівняно з іншими частинами книжки, мають менш розповідний і більш аналітичний характер. З огляду на вмілий розгляд соціальних явищ, вони заслуговують на окрему увагу. Іншою проблемою, порушеною у вступі, але не розвинутою повністю, є яскрава паралель між роллю людини пограниччя в російській та американській історії. Розділ про участь козаків у громадянській війні надто схематичний. Донські та кубанські козаки становили основну ударну силу на антирадянському боці, але їхні змагання до регіональної автономії та федерації були несумісні з централістичною програмою “єдиної та неділимої Росії”, що її висували провідники Добровольчої армії. Це питання виняткової важливості у Лонгворта викладено невиразно, а денікінівський переворот 5 листопада 1919 р. проти Кубанської Ради (законодавчої влади краю) не згадується взагалі. Немає жодного сумніву, що цей внутрішній розкол між білими російськими централістами та козацькими автономістами справив вирішальний вплив на результат громадянської війни і тому мав світове історичне значення.
Найменш задовільними є ті частини книги, які присвячені українським козакам XVII–XVIII століть. Відчувається, що тут автор ступає на незнайомий йому грунт. Варто відзначити декілька помилок. Так, Лонгворт твердить, що гетьман Богдан Хмельницький “карбував монети зі своїм ім’ям” (с. 112). Насправді Хмельницький ніколи не випускав своїх грошей. На думку автора, “Літопис Самовидця” нібито відбиває “упередженість російського православного ченця” (с. 92). Але цей важливий твір української історіографії XVII ст. вийшов із кіл вищої козацької старшини й не виказує жодної клерикальної упередженості. Вважають — і це дуже правдоподібно, — що анонімним “самовидцем” був Роман Ракушка-Романовський (бл. 1622–1703), генеральний скарбник Лівобережної України у 1660-ті роки. За версією Лонгворта, козаки так святкували перемогу над поляками під Корсунем 1648 року: “Відкрито не одну бочку вина, співи і крики роздирали повітря, коли чоловіки гарцювали й вибрикували ногами в танці під щодалі швидше бринькання балалайок над оголеними тілами мертвих поляків” (с. 104). На лихо, балалайка не є українським народним інструментом. Цитований уривок — типовий приклад нічим не вмотивованих прикрас, якими захоплюється Лонгворт.