А: Розуміється, історії завернути не можна. Але нашу проблему можна поставити ще в зовсім іншій площині. Чи це випадок, що саме барокко так гарно прийнялося на Україні, тоді як ренесанс знайшов тільки слабенький відгук? Чи це випадок, що ми так швидко перекинулися від барокко до побутового сантименталізму та до романтики і що клясицизму в нас майже не було? В Европі реалістичний стиль надає тон усьому 19 століттю. Наш реалізм слабо закорінений. З якою радістю хапаються українські письменники за символізм і пізніше ще за всякі інші “ізми”, щоб лише мати привід до повороту у бік своїх стихійно-романтичних і бароккових симпатій. Всередині європейського культурного кола мистецькі та літературні стилі приймаються раз краще, раз гірше. Відомо, наприклад, що ренесанс в Еспанії зовсім не прийнявся. Саме в тому, як якийсь народ сприймає панівний інтернаціональний стиль і як його перетворює, — саме в тому виявляється константний національний характер, що один і постійний через усі епохи та через усі викликані часом зміни мистецького смаку. Отже, гадаю, що барокко глибоко співзвучне українській натурі.
Б: Знаю, що ти хочеш сказати. Це вже раніше тебе окреслив Липинський як перевагу чуттєвих елементів над вольовими й розумовими в українській вдачі.
А: Дефініція Липинського, здається мені, влучна, тільки вона має одну хибу: вона не лише констатує факт, але й відразу дає йому негативну оцінку. “Перевага почуття над волею й розумом” — це вже щось занадто ставить нас у світлі меншевартости. Гадаю, що передусім треба простежити дійсний стан речей, а його оцінка — це вже інше питання. А щодо підсумків дійсного стану речей, то не повинно хіба бути ніяких заперечень проти тези про стихійну барокковість української культури. Це видно на перевазі орнаментальних елементів над конструкційними в народному мистецтві-промислі. Наша мова наскрізь барокова: вона мало придатна, щоб висловлювати точні, прецизні мислі, і насамперед, щоб робити субтильні відрізнення. Важко перекласти якийсь твір стислої філософії по-українськи. Зате вона багата на образкові порівняння, здрібнілості та взагалі всякі поетичні прикраси. Українська епіка, починаючи від “Слова о полку” та через козацькі думи, пронизана ліричними моментами. Сучасна форма епіки — це прозові повісті і романи. І тут ми знову зустрічаємо те саме явище: ліризмом надихане все наше повістярство, від Основ’яненка до Хвильового.
Б: Ти хотів би, мій любий, взагалі не допустити мене до слова, бо вимагаєш від мене безцінного перечислювання та стверджування фактів. Але це проти моєї натури, бо я не можу говорити про факт, не зайнявши одразу до нього становища. Отже, добре, що ти згадав Хвильового, це прекрасна нагода висловити мою думку про нього, а водночас тебе подратувати. Отже, гадаю, що ніхто не мав такого шкідливого впливу на розвиток новітньої української літератури, як Хвильовий.
А: Бійся Бога, яке щастя, що нас ніхто не чує. Дехто задзьобав би тебе за те, що ти чіпаєш його ідола.
Б: Але я маю для підтримки моєї тези невідхильні аргументи. Від кого, як не від Хвильового, вривається широкою річкою в літературу нестерпна, псевдолірична “отсєбятіна”. Від Хвильового розпочалося занечищення мови намулом огидних московських висловів. Від нього пішла мода, хоч ніби дрібна, але характеристична у своїй смішній некультурності: надмірне вживання трьох крапок. Ці три крапки для мене гейби символ хвильовістської духової анархії.
А: Ти страшенно несправедливий. Хвильовий — це була людина, сповнена велетенської внутрішньої напруги. Він боровся і страждав, часами спотикався, але завсіди йшов уперед та невпинно розвивався. Я прекрасно розумію, які риси Хвильового тобі несимпатичні. Але Хвильовий — це не тільки “Сині етюди”. Подумай про його останні речі, про “Вальдшнепи”. Там уже ні сліду не знайдеш розхристаности й лірично-імпресіоністичної “отсєбятіни”. Хвилю-вий у своїх пізніших творах зосереджений і навіть скупий на слово. Він майстерно володіє іронією — тією зброєю тонких умів. Його форма стала клясична, у широкому розумінні цього поняття. Не забувай, що саме Хвильовий зводив публіцистичні баталії за піднесення якости літературної продукції. Але важливіше те, що він у статтях громив просвітянщину, те, що він зумів сам у собі перебороти наївного самоука.